ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ДОДАТКОВИЙ ЧАС (АБО ПРО МАЙБУТНЄ)

7 min readNov 3, 2023

Мілан, середа, 3 листопада 2021 року.

Вчора дощ лив і лив, цілий день. Але сьогодні вранці небо чисте і блакитне. Видно гори на горизонті, вже білі від снігу.

Я люблю дивитися на Мілан зі своєї тераси: в парку граються діти, Дуомо зліва, вежі стадіону Сан Сіро видніються вдалині…

У мене таке відчуття, що я контролюю ціле місто, яке з висоти видається ще гарнішим.

Мені хочеться розвести руки в боки, як після гола.

Я вдихаю свіже повітря і на мить заплющую очі.

Гелена каже, що моя квартира — це, по суті, готельний номер. Їй не подобається, тому що вона обставлена суто для мене: надто багато спортивних сувенірів і речей, великий телевізор, на обідньому столі комп’ютери, ноутбуки, ігри. Іноді доводиться сидіти на табуретах на кухні, щоб поїсти.

Але я обожнюю це місце. Мені подобається там, я відчуваю себе в безпеці.

Воно ідеально підходить для моєї мети. Маю причину бути в Мілані і повністю зосереджений на своїй місії. Довге очікування, спричинене пандемією, закінчилося. Нарешті стадіон заповниться натовпом, загорнутим у прапори та стрічки, що несамовито кричатиме. А я буду переповнений адреналіном, на який так довго чекав, якого мені так не вистачало. Адреналін — це мій двигун, моя мотивація продовжувати робити те, що я люблю. Гроші більше не є моєю рушійною силою. Тепер це оглушливі вигуки, крики, пісні, емоції й аплодисменти трибун. Воно дають мені відчуття, що футбол — це питання життя і смерті. Гра, яку я любитиму завжди.

Наступної неділі буде дербі.

Це завжди особливий матч, бо він визначає, хто править містом. Ми готові.

Два дні тому ми провели чудовий матч проти Роми на її полі, у неймовірній атмосфері. Олімпіко був практично заповнений, 50 000 глядачів. Я дуже скучив за вболівальниками, навіть тими, що свистіли, кричали, лаяли мене.

Під час розминки я відчував — все буде добре. Як я вже пояснював: я — той, хто вирішує, як складеться гра. Все — в моїй голові. Тож у Римі я вже вирішив — все буде добре для нас.

Перед тим, як вийти з роздягальні, я сказав Даніеле Бонері, асистенту Піолі: «Зараз вийду та покажу їм».

У передматчевому інтерв’ю мене запитали про 50 000 глядачів.

Я відповів: «Сподіваємося, що вони будуть освистуватимуть мене, адже чим голосніше вони свистять, тим більше це мене заводить, тим більш живим я почуваюся».

Ми збираємося в коло, обіймаємо один одного за плечі, в центрі поля, за мить до початку гри.

Наказую команді: «Атакуємо з першої хвилини».

І насправді, як тільки суддя дає свисток, ми кидаємося вперед з м’ячем, даючи зрозуміти Ромі, що хочемо його, що він наш.

Створюємо декілька хороших моментів, заробляємо небезпечний штрафний.

До мене підходить Беннасер. «Вчора на тренуванні я забив усі штрафні. Дай мені спробувати, Златане…»

Я відповідаю: «Ти б’єш штрафні на тренуванні, а я буду бити їх під час матчу».

Ісмаель посміхається і йде.

Я впевнений, що воротар чекає на удар над стінкою. Тож вирішую здивувати його потужним ударом низом в його кут. Він робить крок до стінки і, коли розуміє, що м’яч летить в іншому напрямку, намагається встигнути, але втрачає рівновагу і падає на землю.

Я святкую гол з товаришами по команді, піднявши два пальці до центру чола.

Тоді всі вболівальники суперника на трибунах починають кричати мені: «Циган»!

Піднімаю руки до вух: «Я вас не чую…»

Я звертаюся до них, пропонуючи підвищити голос: «Голосніше! Я вас не чую… Голосніше!»

Вибухає рев, пронизливий свист.

«Голосніше! Я вас не чую…»

Це наповнює мене адреналіном. Я широко розкидую руки, задоволено посміхаючись. Відчуваю себе живим і сильним.

Суддя показує мені жовту картку.

Я не кажу йому жодного слова, бо все ще перебуваю під дією адреналіну.

Проте в перерві матчу адреналін вщух.

Я підходжу до нього: «Слухай, ти дав мені жовту картку, але, коли п’ятдесят тисяч назвали мене циганом, нічого не зробив. Покарав лише мене. Що ти на це скажеш?»

Я нікого не провокував, нікому не показував середній палець, не торкався інтимних місць. Я просто широко розкинув руки перед трибуною, заповненою фанами, що мене лаяли.

Попереджаю суддю: «Обережно, не грайся з вогнем, бо я не такий, як інші. Поводься належним чином, робіть все правильно».

Він же не міг попередити мене лише для того, щоб задовольнити тих, хто свистів.

Тоді, в тунелі, він відповів мені: «Будь обережніший, бо я тебе викину».

Десять років тому в такій ситуації ніхто не зміг би мене втримати. Я б збожеволів. Але цього разу я нічого не кажу, контролюю себе. Я відчуваю відповідальність, яку несу перед своїми товаришами по команді, і не хочу створювати проблеми.

Адреналін і баланс.

Піолі попереджає мене: «Златане, я залишу тебе на полі ще на десять-п’ятнадцять хвилин, бо я не довіряю цьому арбітру».

«Не хвилюйтеся, містер. Гратиме лише в м’яч і тільки тоді, коли буду впевнений, що обійдеться без конфлікту». Я не збирався давати судді привід показати мені другу жовту картку.

Повертаюся на другий тайм, тримаюся подалі від дуелей, від боротьби за м’яч.

Мій гол скасовують через офсайд, також скасовують гол Леау з мого асисту, я заробляю пенальті, Кессіє забиває.

Це чистий пенальті, захисник блокував мене коліном, я впав.

Коли суддя йде перевірити момент на моніторі VAR, я абсолютно впевнений: «Він не призначить пенальті. Він не призначить його за фол проти мене».

Натомість, на подив, він його призначає.

Я все ще на газоні, Кессіє підходить і каже: «Це твій».

Десять років тому я взяв би м’яч і виконав пенальті. Моє его вимагало б, щоб я забив другий гол, а потім пішов з поля.

Але зараз я хочу бачити, як команда набуває впевненості і відчуває, що саме вони тут головні. Я вже забив, заробив пенальті, грав проти 50 тисяч вороже налаштованих уболівальників, які вигукували образи. Я достатньо був у центрі уваги. Тепер черга хлопців, бо я скоро піду за поля і їм потрібно відчувати себе достатньо сильними, щоб взяти три очки.

Тож я відповідаю: «Ні, Франку. Бий ти».

Кессіє забиває, мене замінюють, Тео вилучають, починаються страждання. Рома атакує дедалі агресивніше, Моурінью протестує безперервно, Олімпіко у вогні. За десять хвилин до кінця я наказую хлопцям на лаві запасних: «Давайте всі встанемо і підтримаємо команду. Ми їм потрібні!»

Стоячи на краю поля, ми махаємо руками, кричимо підбадьорюючи тих, хто на полі. Тих, хто виграє такий важливий матч.

Моурінью розлючений, але вітає мене з успіхом, дуже швидко. Перед матчем я був надто зосереджений, щоб говорити з ним, ще й тому, що знаю, який він майстер ігор розуму. Я не хотів, щоб він мене перехитрив. Але я й сам непогано вмію грати в ті ігри.

Вся ця історія з фанами роми була грою розуму. Вони продовжували кричати мені «циган», а я широко розкидав руки і посміхався.

Зараз, на терасі свого будинку, я розмірковую ось над яким питанням. Ми два роки ставали на коліно, щоб показати, щоб показати нашу солідарність з кольоровими людьми, які піддавалися дискримінації. Добре, все правильно. Мені це подобається. Але що ми робимо для інших меншин?

Я вже казав, що не люблю політику в спорті. Я просто ставлю кілька запитань. Чому вигук «циган» є менш серйозною образом? Хіба в ньому менше дискримінації? Що ми повинні робити?

Якби вони вигукнули будь-яку іншу расистську образу, суддя зупинив би гру. Натомість вони називали мене циганом, і суддя показав мені жовту картку.

Що толку ставати на коліно, носити логотип з написом «respect», позувати для ролика «ні расизму», якщо на стадіонах нічого не змінюється?

***

Я виграв багато скудетто, але це чемпіонство було б найприємнішим, тому що жодна інша команда не змінилася так сильно з моменту мого приходу.

Матч проти Роми став остаточним підтвердженням: кожен гравець вийшов на поле з переконанням, що він найсильніший. Саме з такою впевненістю ми повинні грати завжди. Хлопці нічого не бояться, атакують, бо знають, що ми сильні. Знають, що разом, як команда, ми набагато кращі, ніж окремо, які б індивідуальні якості не мали.

Не можу сказати, чи зі мною на полі вони почуваються безпечніше, але, якщо ми виграємо скудетто, це буде найфантастичніша перемога в історії.

І, можливо, чемпіонство з цим Міланом стало би ідеальною кульмінацією моєї кар’єри. Але я все ще дуже боюся йти і все ще відчуваю себе занадто сильним.

Бутси з вишитим на них написом «Златан 40», які мені подарували на день народження, містять послання: «Мені сорок років, а я все ще тут».

***

Я хочу грати на наступному чемпіонаті світу.

У мене чудові стосунки з тренером збірної Швеції. Перед кожним матчем він дзвонить мені, цікавиться, як справи, і завжди ставить одне й те саме запитання: «Ти хочеш продовжувати?»

Востаннє я відповів: «Так, хочу. Не хвилюйся. Не питай мене більше. Коли я більше не зможу грати за збірну, я дам знати».

Наразі я вважаю, що можу допомогти молодим гравцям вдосконалюватися, так само, як я робив це для Мілана. Я не хочу нічого доводити, нічого нав’язувати. Я просто хочу надихати.

Поради, які ван Бастен дав мені на початку моєї кар’єри, я вже давав іншим, молодшим гравцям. Історія повторюється.

Майбутнє здається далеким і нерухомим, як ті засніжені гори там, за дахами Мілану. Але насправді воно наближається. Воно мене трохи лякає. Але я дивлюся йому прямо в очі.

І широко розкидую руки.

Кінець.

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:

Патреон
Банка Monobank
Донат у Телеграмі

Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула

ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ДОДАТКОВИЙ ЧАС (АБО ПРО МАЙБУТНЄ)

Written by GianlucaLapadula