ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 3. СУПЕРНИК(АБО ПРО ВІЙНУ). ЧАСТИНА 1
ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
На старті кар’єри всередині мене ніби була бомба. Достатньо було іскри, аби вона вибухнула. Мої суперники це одразу розуміли, намагалися цим скористатися, постійно провокуючи мене.
Навіть в Ювентусі, коли я вже не був новачком, траплялося втрачати контроль.
Наприклад, матч з Баварією.
Мікаель Баллак з самого початку взявся за мене: образи, зневажливі слова, фоли, коли м’яч далеко від нас.
Я не витримав. Дві жовті і до побачення.
Згодом я виріс.
Хтось порадив мені: «Златане, треба змінити напрямок твого гніву. Не випускай його на суперника чи арбітра, використовуй для гри. От побачиш — якщо в твоєму футболі буде більше гніву, ти зможеш відповісти провокаторам і не отримувати червоні».
У гетто Мальме я завжди мав відповідати, якщо хтось стартував на мене. «Чого, бляха, витріщився?» А я йому відразу: «А ти чого, бляха?!»
На вулицях були такі закони. Кодекси, які треба поважати. І ці закони я переніс на футбольне поле.
Спочатку ми билися на словах, потім вирішували, хто сильніший психологічно та фізично.
Я був молодим, реагував інстинктивно, ще не вмів стримувати себе. Досвідчені гравці провокували мене. Як-от Сініша Михайлович у матчі Інтера з Ювентусом.
Він лаяв мене з першої хвилини. Я відповів ударом головою, через який мене дискваліфікували. Знову зірвався.
Михайлович не ненавидів мене, нічого особистого. Він просто хотів здобути перевагу для своєї команди і перемогти.
З Марко Матерацці інша історія. Він жадав зробити тобі боляче. Марко не зважав на те, як йде гра, йому було важливо увірвати терпець опоненту.
Коли хтось не дуже вправний у футболі, він робить все, аби показати себе. Це і був стиль Матерацці.
Втім, я нічого не забуваю. Спогади зі мною назавжди, я зберігаю їх, плекаю. Я чекав п’ять років, аби помститися Матерацці.
Ювентус — Інтер, 2 жовтня 2005-го.
Матерацці носив контактні лінзи від Nike — тоді це було популярно — які змінювали колір очей. Пам’ятаю його червоні зіниці, як у звіра. Він добре мене чіпляє, йде двома ногами, «ножицями». Доводиться піти з поля, звернутися до медиків. Я накульгую. Капелло хоче мене замінити, але я проти: «Ні, містере. Впораюся».
Я повертаюся, аби знайти Матерацці. Футбол вже не має значення, матч для мене завершився. Але через біль не можу навіть ходити. Капелло це бачить — заміна.
Почалося очікування.
Такі в мене правила. Я нічого не забуваю, вичікую момент, щоб відповісти. Я постійно повторював собі, що зроблю йому боляче, дуже боляче. Він згадає, що накоїв. Я не ховатимусь, всі зрозуміють мої наміри.
Було декілька матчів, але не той самий слушний момент. Я ж не хотів легенько його буцнути і піти собі. Ні, треба було дочекатися нагоди, аби реалізувати те, що мав на думці.
Я перейшов до Інтера.
Ми з Матерацці стали одноклубниками, тож помсту довелося відкласти. Звісно, міг вдарити його на тренуванні, але це не в моєму стилі. Тепер ми граємо разом і перемагаємо разом.
Я завжди поважав одноклубників. Ми спілкувалися з Марко, я дізнався, яка він людина. Але спогад нікуди не зник. У мене неймовірна пам’ять. Колись хлопчик дав мені футболку на підпис, а я кажу йому: «Я ж тобі вже підписав одну, минулого року в Римі». Той був шокований.
***
Три роки в Інтері, потім Барселона. Час плине. Повертаюся до Мілана, цього разу грати в червоно-чорних кольорах. Попереду дербі, перше в сезоні.
Медіа розпалюють вогонь. Всі пишуть про дуель Матерацці й Ібри. Втім, я дуже спокійний. Зосередився на матчі. Мій Мілан має виграти, аби залишитися на першому місці. Ми тільки-но стали лідерами, обійшли Лаціо.
Інтер — господар дербі, тож їхніх вболівальників набагато більше. Вони свистять, кричать, лаються. Але це навіть добре, додає адреналіну, я почуваюся ще сильнішим.
Неділя, 12 грудня 2010-го. Почалося.
Проти мене грають Лусіо, Матерацці та Самуель. Три жорстких захисники, але я їх добре знаю. Після першого зіткнення вони підходять втрьох і дають зрозуміти, якою буде гра. Добре, карти на стіл. Я маю бути уважним, не втрачати увагу ані на секунду.
Йде навіс, збираюся стрибати. Бачу, що на мене біжать Матерацці та Лусіо, один справа, інший зліва, хочуть зажати мене з обох боків. Роблю вигляд, що стрибатиму, але залишаюся стояти. Вони зіштовхуються. Весело.
І так увесь матч. Це бій. Ще й тому, що, граючи за Інтер, я мав конфлікт з курвою. Якось після голу повернувся до них, схопив себе за яйця. А тепер ще й граю за Мілан — вони вважають мене зрадником, хочуть бачити мою страту.
Минуло декілька хвилин гри. Йде пас до штрафного, я намагаюся приборкати м’яча, Матерацці б’є сзаду — пенальті. Забиваю, розводжу руки, дивлюся на ультрас Інтера, які щосили лають мене. Адреналін на максимумі. Люблю таке.
На початку другого тайму розумію — ось момент, якого я чекав п’ять років.
М’яч між мною та Матерацці. Я знаю, що він намагатиметься зробити мені боляче. Але він не знає, що я прагну нашкодити йому ще більше. Мій гнів зростав всі ці роки.
Ідеальна ситуація, адже здаватиметься, що це ігрове зіткнення, боротьба за м’яч. Якщо я б також пішов на нього обома ногами, шанси були б 50 на 50 — або він мене, або я його. Натомість я стрибаю, виставляю коліно. Він перший на м’ячі, але отримує ліктем у голову. Я чую звук удару та хрип Марко.
Я міг лежати, зробити вигляд, що також постраждав. Але я спокійно підводжуся і йду. А Матерацці залишається на газоні, потім його везуть до лікарні. Знаю, що добре вдарив, у скроню.
Підходить мій друг Станкович: «Нащо ти так, Златане?»
«Я чекав п’ять років. Забудь, Деян».
У роздягальні найбільше радіє Піппо Індзагі: «Найкраще дербі в моєму житті! Ми виграли, Ібра забив, Матерацці у лікарні!»
Я одним рухом поквитався за всі удари, які отримали від Матерацці Піппо і Шева у попередніх дербі.
Наступного дня у мене рейс з аеропорту Лінате.
Мені кажуть: «Тут Матерацці».
«Добре. Побачимо, що він зробить».
Підводжуся з крісла. Можливо, щось буде. Давай, покажи, який ти мужик, Матрікс. Але він проходить повз мене, нічого не каже.
Легко ховатися в інстаграмі, розповідати щось в інтерв’ю, постити фотки з Кубком чемпіонів і писати: «Ібра, в тебе такий є?» Це смішно. Мені ці ігри не потрібні. Я зробив те, що мав, як чоловік. Вирішив всі свої питання з Матерацці.
Якось я спитав Капелло: «Містер, в Юве безліч чемпіонів. Як мені здобути їхню повагу?»
«Не проси, а бери».
Тож я не просив Матерацці поважати мене. Просто взяв своє.
***
Мені стає смішно, коли я, згадуючи інші дуелі в дербі, думаю про Лукаку, який сам назвав себе «справжнім королем Мілана».
Він не зашкодив мені на поле, але має відповісти за слова, які сказав.
За рік в Манчестері Ромелу жодного разу не відкрив рота. Був тихим, немов ягня. Потім приїхав до Італії, журналісти змусили його повірити, що він став топ-гравцем, і хлопець відчув себе королем.
Ромелу не є поганою людиною, але він припустився величезної помилки — стартував на мене.
Граючи за Манчестер, я зазнав дуже важкої травми. Не виходив на поле, отримував 20% зарплати. Тож використовував будь-яку можливість, аби трохи заробити — наприклад, парі з Лукаку. Ми якось вечеряли напередодні матчу, і я сказав: «Слухай, Ромелу. За кожну помилку при прийомі м’яча даватимеш мені 50 фунтів. Згодний?»
«А якщо я не помилятимусь?»
«Обіцяю, зроблю тебе сильнішим гравцем. Давай, Ром, погоджуйся. Я буду мільйонером завдяки тобі».
Він реготав. Справді думав, що є гравцем високого рівня, але кожного разу, намагаючись зупинити м’яча, мав потім бігти за ним.
Важливий момент. Моє парі також було способом порадити Лукаку, над чим треба працювати, щоб досягти прогресу. Я допомагав йому. Він справді потім виріс. Зараз набагато сильніший, ніж тоді, в Юнайтед. Але ж в Англії Ромелу не кидав мені виклик, а в Італії одразу почав провокувати, заявивши, що він — «новий король Мілана».
Йому треба вивчити закон джунглів. Щоб стати новим королем-левом, треба вбити попереднього.
Дербі, лютий 2021-го. Ми перемагаємо завдяки моєму дублю, пишу в соцмережах: «У Мілані ніколи не було короля, лише бог».
За місяць знову граємо проти Інтера, вже в Кубку.
Лукаку свариться з Романьйолі, нашим капітаном. Нічого, таке трапляється. Всі ми сваримося. Це ж дербі, напруга на полі величезна. Але потім він свариться з Салемакерсом.
Моя команда надто молода, це не той старий Мілан. Якщо ти стартував на Гаттузо, то підписував собі смертний вирок.
Тож кажу собі: «Треба втрутитися, Златане». Хлопці нічого не бояться, але зараз вони ризикують опинитися в програшній ситуації.
Я відвожу Лукаку і кажу йому англійською: «Закрий рота та знай своє місце».
«Інакше що ти зробиш?»
Я дивлюся на нього, здивований. Це він зі мною так говорить?
Повторює: «Інакше що ти зробиш?»
Пояснюю йому англійською: «Зламаю кожну кістку у твоєму тілі, якщо відкриєш рота».
Він наближається.
За вуличними правилами, може наблизитися лише на певну відстань, потім я буду змушений захищатися.
Опускаю голову, штовхаю його лобом.
Той починає лаяти мою дружину, отже я б’ю по його слабкому місцю, про яке чудово знаю — вуду мами Ромелу.
Коли він переходив з Евертона до Манчестера, то розповів медіа, що мати порадила йому змінити клуб, проведши ритуал вуду.
В моєму світі чоловіку має вистачати яєць, аби сказати, що він хоче грати за Манчестер. Не треба вигадувати якісь історії.
Тож я кажу: «Йди до мами, займіться вуду».
Йому зриває дах: «Що ти сказав про мою матір?! Що ти сказав?!»
Нічого. Я не образив її.
Закінчується перший тайм.
Згідно з антіковідним протоколом ми не можемо піти з поля всі разом. У кожної команди свій прохід до роздягальні. Але я йду з гравцями Інтера. По ТБ показують, як я посміхаюсь поруч з Лукаку.
Кажу йому: «Підемо зі мною, розважимося».
В тунелі ніхто нічого не побачить.
Спускаюся, чекаю на нього. Бачу, що Барелла стримує Лукаку. Маленький Барелла? Такого гіганта? Виходить, ти не дуже й хочеш наближатися до мене.
Ромелу погрожує здалеку: «Я тричі вистрілю тобі в голову!»
Що?!
«Коли закінчиться фільм у твоїй голові, знайдеш мене», — відповідаю.
Інтерісти кажуть, аби я йшов собі: «Знаємо, що ти маєш на думці, Златане. Хочеш, аби він втратив контроль».
Один мій друг з Інтера потім розповів: «Лукаку дуже тобі заздрить. Коли ти зробив подарунки всій команді, він за декілька днів також зробив. Повторює все за тобою».
Йду до нашої роздягальні. Пам’ятаю, що на вході тоді стояв Паоло Мальдіні. На другий тайм виходжу першим і чекаю на Лукаку. Він проходить повз мене, я дуже повільно аплодую, ніби кажу: «Я тут, чекаю. Що будемо робити?»
Він також ніби аплодує та прямує до поля.
На жаль, у другому таймі я отримую другу жовту. Але я не втратив контроль. Повністю контролював ситуацію. Я вже не був хлопчиком, що вибухав при першій провокації.
***
З дербі почалися проблеми: вилучення, поразка, проблеми з букмекерською компанією, травми, ковід у мого фізіотерапевта…
Спочатку я думав, що це фестиваль Санремо приніс мені невдачу. Але, можливо, то був Лукаку з його ритуалами?
Я вирішив, що маю вирішити все з Лукаку на полі, як з Матерацці. На жаль, він поїхав, а з Челсі ми не зіграли в Лізі чемпіонів. Проте будуть ще нагоди…
Далі буде.
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула
