ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 7. ГОЛ (АБО ПРО ЩАСТЯ). ЧАСТИНА 2

ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
ГЛАВА 5 (частина 2)
ГЛАВА 6
ГЛАВА 7 (частина 1)

Я не став фанатичним забивалою, одним з тих, хто б’є з будь-якої позиції. Мене цікавить гра в футбол, це на першому місці.

Якщо виходжу на ворота, то не думаю лише про те, як забити. Ні. Бачу партнера в більш вигідній позиції — віддам м’яча йому. Ось це і є гра в футбол.

Кожному молодому гравцю я ставлю два питання. Перше: яка в тебе позиція? Захисник, півзахисник, правий вінгер… Ок. Друге: ти вийшов на позицію для удару з партнером, що будеш робити? Намагатимешся забити чи зробиш пас, якщо у нього більше шансів відзначитися?

Правильна відповідь — друга.

Всі вважають мене егоїстом, який думає лише про себе, почувається всемогутнім. Частково це так, але на полі я граю в футбол. Якщо треба віддати пас, одразу це зроблю, ще й щоб продемонструвати, що вищий за одержимість голом.

Одна справа — насолоджуватися голами, інша — мати відчайдушну потребу забивати. У відчаї неможливо відчути насолоду. Я грав з хлопцями, що нервували за рахунку 5:0, адже не забили. Ні, це я не про Піппо Індзагі. Стану на його захист. Для Піппо гол був усім, бо він вмів лише забивати. Недивно, що Індзагі так відчайдушно намагався відзначитися. Якщо він не забивав, то не був собою. Ким тоді?

Зараз гол для мене є найбільшим задоволенням. Я показав це, залишивши виконання пенальті Кессіє. Це було моє рішення. Приємно давати щось іншим, допомагати команді. Я тоді відчуваю себе лідером, але це нове відчуття, більш зріле. Втім, якщо матиму можливість забити 100 голів, то звісно заб’ю — навіть 200.

У матчі з Лаціо я забив у розшнурованих бутсах. Не знаю, як так вийшло, що шнурки розв’язалися на обох одночасно. Ніколи такого не було.

Тож бачу м’яч, що йде у бік наших воріт, і вирішую — саме час навести лад з бутсами. Нахиляюся, але ми одразу перехоплюємо м’яча, Тоналі віддає на Ребича, ситуація два в два. Я підводжуся, біжу в бік воріт, у розшнурованих бутсах. Мій одноклубник — один проти двох гравців Лаціо. Я інстинктивно реагую, забираю з собою опонента, він залишається один в один. Подивимось, що буде. Роблю рух, він пасує, забиваю.

Інстинкт, що змусив мене підвестися, — це не прагнення гола. Це бажання допомогти партнеру в складній ситуації. Я не сказав собі, що зараз зможу забити. Подумав: на ньому два суперники, маю допомогти.

Я подумав про партнера і забив. Якби думав про гол, можливо, нічого б і не вийшло.

Забив тоді з новою зачіскою — самурайською косою. Хотілося чогось нового, символічного, до повернення на поле. Я ж немов Самсон — чим довше волосся, тим сильніший.

Я вже розповідав — в дитинстві батько постійно показував мені фильми з Брюсом Лі та Джекі Чаном. Я пристрасно полюбив східні бойові мистецтва. Звідти й самурайська коса. Дехто порівняв мене з Тао з японської манги Dragon Ball. Ми дійсно схожі.

Знаєте, справжню косу нелегко зробити. Треба дуже сильно натягнути волосся, перш ніж заплітати, добре розчесати його, зробити гладким. Інакше під час гри зачіска зіпсується. Тож я звернувся до експертки. Мені порекомендували сенегальську перукарку, що спеціалізується на національних зачісках різних народів. Вона приїхала до мене, я одразу зрозумів — те, що треба. Ця жінка не боялася. Тягнула за волосся так, ніби хоче відірвати мені голову. Чудово, ось так це і робиться.

Я запитав її: «А ви могли б приїхати до готелю в день гри?» Вона відразу погодилася: «Давай адресу».

Сан-Сіро знову побачить Ібру, самурая гола.

***

Гол — це радість гри. Діти — радість життя.

Але за декілька місяців до народження Максиміліана я був у паніці. З кожним днем вона зростала.

Врешті вирішив поговорити з Геленою: «Слухай, я не знаю, чи готовий».

«Я теж не знаю, але не треба про це багато думати», — відповіла вона.

Ми приїхали до лікарні.

В лікарнях мені завжди непросто, ком в горлі, важко дихати. А тут ще й мій первенець народжується. Гелена спокійна, я — ледь тримаюся.

Але анестезія не спрацювала, тож у неї теж почалася паніка. Я взяв Гелену за руку, почав говорити з нею, намагався заспокоїти: «Все буде добре, побачиш. Спокійно, я тут, з тобою…»

Проте вона плакала й плакала. Я боявся, що вибухну від напруги. Всередині ось-ось могло розпочатися виверження вулкану.

Хотілося закричати: «Та годі вже ревіти! Давай заберемо дитину та поїдемо з цієї клятої лікарні! Я не можу дихати!»

Я мав давати їй впевненість, а сам ледь не з’їхав з глузду.

Потім народився Макс. Тут вже я плакав.

Він був такий маленький і дивний, весь фіолетовий. Його помили, віддали мені. Хлопчик кричав, я не міг його заспокоїти, кликав медсестер, акушерів, всіх. Боявся, що йому погано, а я не знаю, що робити. Коли я народився, акушерка впустила мене з рук — я впав на підлогу з висоти десь у метр.

Минули кілька хвилин, дитина стала більш природного кольору, я заспокоївся. Посміхнувся йому, а він тримав палець в роті.

Щось неймовірне — нове життя з’явилося завдяки мені.

Якщо емоції від гола описати неможливо, то що казати про народження дитини?

Звісно, виявилося, що ми готові до Макса. Почалося нове щасливе життя, з відповідальністю за життя малюка.

Коли він плакав, я не заколисував його. Сидячи в кріслі, клав собі на груди і грав у відеоігри — так Макс засинав.

***

В дитинстві я мріяв про те, що мають інші діти, про новий одяг, який можу всім показати, адже зазвичай носив один і той самий спортивний костюм. Якщо не було шкарпеток, надягав футбольні гетри, намагався заховати їх під джинсами. Але в школі помічали гетри, глузували. Носив олімпійки старшої сестри Санели, вони висіли на мені, почувався бовдуром. Кожен день був боротьбою з бідністю та соромом.

Проводити час з батьком було щастям. Він забирав мене та сестру у мами, на цілий день. Йшли на велику паркову, я сідав йому на коліна і тримав руль великого темно-синього Opel Kadett. Потім ми їли величезні гамбургери та морозиво. Це було справжнє щастя. Часто рибалили разом. Одного разу я посварився з Санелою, а батько, схожий характером на мене, вирвав у нас з рук рибу та викинув у море: «Додому!»

Зараз у моєї мами все добре. Її щастя — частина мого. Я бачу щастя на її обличчі, бачу в її руках, що працювали протягом всього життя. Мати підводилася о четвертій ранку, поверталася ввечері, до п’ятьох дітей. Мала двох чоловіків-балканців, обидва любили випити, і створювали більше проблем, ніж допомагали.

Коли я отримав першу зарплату в Аяксі, сказав мамі: «Відсьогодні ти не працюєш. Я подбаю про тебе».

А вона: «Златане, чому ти хочеш вбити мене?»

«Що?»

«Я помру, якщо сидітиму вдома без діла. Маю щось робити».

Тож ми домовилися — вона працюватиме, але менше, не більше восьми годин на день.

Я придбав їй квартиру в Хорватії, поруч з Пагом, де живуть її сестри. Вони дуже близькі, не бачилися багато років, через війну та все інше. Мама вакцинувалася від ковіда в Швеції, я посадив її на літак і сказав: «Лети до тіток, залишайся там, скільки забажаєш. Ти все життя думала про інших, тепер присвяти час своєму спокою. Якщо буде треба, ми миттю приїдемо. У будь-якому випадку приїдемо».

Я радий, що в неї все добре. Вона щаслива і ніколи ні про що мене не просила. Я хочу відправити до неї Макса з Вінсентом, самих, без батьків. Мають вчитися бути незалежними. Хай побудуть трохи в Хорватії з бабусею, вона багато чому навчить їх.

Зазвичай я бачуся з батьком щоразу, коли буваю у Швеції. Їду зі Стокгольма до Мальме, вітаю всіх. Втім, це чи не єдині моменти, коли ми спілкуємося. Батько не з тих, хто дзвонить, аби поговорити про мою гру. Він робив так раніше, постійно підкреслював помилки. Завжди знав, як треба. Коли був молодий, то сам грав, але був змушений припинити через травму коліна. Принаймні так він каже, адже я ніколи не бачив його на полі.

***

Зараз я літаю до Нью-Йорка першим класом, але наша перша подорож літаком з Геленою була по балам, які вона накопичила на кредитній картці. Згадую ту подорож з неймовірним задоволенням.

Ми нічого не знали, вивчали брошури з готелів. Відвідали Статую Свободи, ходили до кінотеатрів кожного вечора. Одного разу заблукали, опинилися в темному та малоприємному районі Брукліна. Я справді хвилювався: «Гелена, давай швидше, йди за мною».

Перші роки разом були божевіллям, але чудовим божевіллям.

Вони прилітала до Амстердама і дізнавалася, що вдома маю лише дві тарілки, один стакан і три набори столових приборів. Справжня тварина.

Гелена була старша від мене, більш зріла, більш відповідальна.

Вчила мене: «Має бути щонайменше 12 тарілок, 12 стаканів, 12 усього».

І йшла до магазину.

Коли я підписав контракт з Юве, запросив її поїхати зі мною.

А вона: «Та хто ти такий?»

Гелена мала кар’єру, будинок у Швеції.

«Давай, поїхали. Побачимо, чи вийде. Не дізнаємося, якщо не спробуємо».

«Але собака», — вона намагалася сперечатися.

«Його теж треба взяти?»

«Звісно».

«Ну бери».

Вона для мене найкраща жінка в світі. І вона зі мною.

Має стільки ж енергії, скільки Гаттузо. Намагається слідкувати за мною та дітьми, бути в курсі всіх моїх справ та інвестицій, щодня готує сніданок, обід і вечерю моїм синам, возить їх на тренування, в школу, вигулює собак п’ять разів на день, миє посуд, пере одяг.

Макс і Вінсент не можуть уявити кращу матір. Лише завдяки Гелені я можу спокійно почуватися в Італії, хоча моя родина в Швеції.

Але вона вже говорила: «Коли закінчиш кар’єру, я повернуся до роботи, а ти піклуватимешся дітьми, як я зараз».

Гелена сувора. Цим вона зачарувала мене, завдяки цьому вона витримала мене.

***

40-річний Златан Ібрагімович — щаслива людина. Я здоровий, маю все, що треба. Мені нічого не бракує. Задоволений тим, що зробив, і тим, що роблю. Маю менше цілей, трохи пригальмував, і це дозволяє насолоджуватися красою навколо. Наприклад, голом на стадіоні, що знову наповнився людьми після тиші пандемії.

Все, що маю, можна замінити, крім двох хлопців: Макса та Вінсента. Вони — моє справжнє щастя. Навіть не так — їхнє щастя є моїм щастям. Нашим щастям.

Я обожнюю автомобілі, але з часом навіть найгарніше авто набридає і залишається в гаражі. А справжнє щастя — це не конкретний момент, а відчуття, що триває нескінченно. Так у мене з дітьми.

Маю лише одну тривогу, вже зізнався — завершення кар’єри. Чим ближчий цей момент, тим більш важливим і лякаючим стає питання: де я знайду адреналін, якого так потребую?

Але ця тривога не зіпсує моє щастя. Навпаки — якби я знав, що на мене чекає в майбутньому, то точно був би менш щасливим.

Далі буде

© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2023

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:

Патреон
Банка Monobank
Донат у Телеграмі

Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула