ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 10. ПАС (АБО ПРО ДРУЖБУ). ЧАСТИНА 1

ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
ГЛАВА 5 (частина 2)
ГЛАВА 6
ГЛАВА 7 (частина 1)
ГЛАВА 7 (частина 2)
ГЛАВА 8 (частина 1)
ГЛАВА 8 (частина 2)
ГЛАВА 9 (частина 1)
ГЛАВА 9 (частина 2)

Зараз я набагато більше пасую, ніж раніше.

У молодості був егоїстом. Тепер думаю про команду. Хлопчиком ти б’єшся проти всього світу, хочеш обіграти всіх жителів планети Земля. Але потім розумієш, що футбол — командна гра, що ти можеш бути дуже сильним, але з командою стаєш ще сильніший.

Я ріс і усвідомлював, що потребую партнерів, що маю покладатися на них. Зараз для мене пас важливіший за обіграш.

Я надаю перевагу пасам, що народжуються завдяки баченню. Не тим, останнім, які дуже просто зрозуміти, але від яких публіка в захваті. Ні. Я передбачаю розвиток атаки, що починається десь там, на правому фланзі, і лише через декілька пасів, немов з ефектом доміно, перетворюється не небезпечну ситуацію зовсім в іншій точці поля, десь зліва. Тож мій перший пас запускає процес. Нехай його не відзначать, але він так само важливий, як і останній, що призведе до удару. Навіть важливіший, адже з нього все почалось. Без цього першого паса, без бачення, атака б не розквітнула. Ось такі передачі мені подобаються.

Пам’ятаю один епізод, я тоді грав у Інтері. Отримав навіс від Майкона, в стрибку через себе передав м’яч Станковичу. Всі подумали — ото йому пощастило…

Пощастило? Я повністю контролював ситуацію. Я вирішив зіграти саме так. Але багатьом здалося, що то був інстинктивний рух, імпровізація.

Люблю тримати все під контролем, знати, де партнери, де суперники, щоб вирішувати, як розвиватиметься атака, і направляти її: пасом, скидкою, кивком голови.

Завдяки такому контролю, таким пасам я допоміг Антоніо Ночеріно забити одинадцять голів за Мілан протягом одного чемпіонату. А Ночеріно точно не був бомбардиром. Втім, він дуже розумний.

Є гравці, що намагаються на полі зробити більше, ніж можуть. Антоніо — ні. Він не хапався за м’яч, щоб зробити останній пас, не брав на себе організацію гри, не кидався у дриблінг. Ночеріно грав на підборах, віддавав м’яч партнерам, які запускали атаки, а сам йшов до штрафного суперника.

Багато боровся, але ж знаходив шпарину між захисниками. Він дуже старався. Це як працювати надурочно, коли робочий день вже завершено. Не всі готові на таке.

Наприклад, Робіньйо. Жертви — то не для нього. Він жадав бути в центрі гри. Якщо давав пас, то відразу вимагав повернути м’яч йому. Робіньйо хотів творити, вражати. А Ночеріно просто йшов до штрафного, і я знаходив його там.

Я вже казав, що тепер бережу сили. Піолі злиться, адже я хочу завжди бути там, попереду. Проте десять років тому я був іншим гравцем. Не одним з тих, хто у розпачі б’є з будь-якої позиції, навіть від бокової лінії. Мені подобалося постійно рухатися навколо штрафного і віддавати гострі паси на Боатенґа, Пато, Робіньйо, Індзаґі…

Ночеріно максимально скористався нагодою, ідеально налаштувався на мою хвилю. Одинадцять голів для центрального півзахисника — це багато, особливо в Італії.

Якщо треба назвати гравця, що давав мені найкращі паси, я розпочну з Павела Недведа. Тоді він був топом, володарем Золотого м’яча і дуже щедрим — як на полі, так і за його межами. В першу чергу, думав про команду, а не про себе. Мотивував мене, давав поради і чарівні асисти.

А от Трезеґе казав: «Златане, ти бігай, відкривайся, шукай м’яч, а я чекатиму в штрафному».

Тобто: роби всю роботу, а я забиватиму.

Я був молодий, тож відповідав: «Так, так, добре, Давіде…»

Чим частіше я зустрічався з м’ячем, тим більше радів. А Трезеґе думав лише про голи. Того року він став найкращим бомбардиром завдяки моїм асистам, моєму руху. Я дуже багато працював на нього.

Втім, за рік сказав: «Слухай, Давіде, я теж хочу забивати».

І вже почав сам створювати собі моменти.

Ще я дуже добре порозумівся з Верратті. Його паси — найвищої якості.

Ми з ним одночасно прийшли до ПСЖ, нас представили пресі в один день.

Я зайшов до зали, побачив, що якийсь хлопець спілкується із журналістами. Дуже маленький хлопець. Можливо це не футболіст? Напевно, якийсь новий директор чи спонсор.

– Хто це?

– Марко Верратті.

– І хто він такий?

– Прийшов із Пескари, грав у Серії Б.

Це здавалося таким дивним. ПСЖ зазвичай бере Тіаго Сілв та Златанів, а не італійців із Серії Б.

Потім була моя черга виступати. До цього зала була майже порожня, тепер журналістів миттєво побільшало. Я представився, привітався, щось пообіцяв, бла-бла-бла…

Цей хлопець залишився та уважно слухав.

Перше тренування. Анчелотті, Пасторе, Лавессі, всі інші. І цей Верратті, з Серії Б.

Він двічі торкнувся м’яча, і я охрінів.

Я не з тих, хто каже: «Подивимося. Зачекаємо. Можливо, це випадковість. Пощастило».

Ні. Все було ясно відразу — в цьому хлопці є щось особливе. Хто грає в футбол, той розуміє. Коли Мілан бере гравця, я з першого погляду знаю, чого від нього чекати.

Верратті — єдиний знайомий мені гравець, який постійно просить м’яч. Начхати, чи закритий він, у незручній позиції, лежить на газоні. Йому потрібен м’яч. Він нічого не боїться. І в дев’яти з десяти випадків він зберігає м’яч, навіть під величезним пресингом. Мало хто в світі здатний на таке.

Анчелотті постійно просив мене: «Златане, він до тебе прислухається. Переконай Верратті не робити ці слабенькі пасики, які він так полюбляє…»

Тож я благав його пасувати сильніше.

Я дуже радий, що Марко виграв чемпіонат Європи. Він — золотой хлопець, працьовитий, дуже приємний. Коли він прийшов до ПСЖ, то ще не був готовий до футболу такого рівня. Я не кажу про технічні аспекти. Мова про деталі контракту, бюрократію, те, як все працює у великому клубі.

Я допоміг йому, дав людей зі свого штабу, експертів у банківській справі, юристів. Тож він зміг зосередитися на грі.

Я дуже радий, адже знаю, як важко було Верратті напередодні Євро, як він боявся пропустити його. Маємо одного фізіотерапевта. Він казав мені, що Марко може відновитися до другого чи третього матчу, якщо все буде добре.

Після перемоги в фіналі ми побачилися на його весіллі. Марко запросив декількох друзів. «Ти маєш бути», — наказав мені.

Дуже гарна церемонія, приїхав я, Лавессі, Пасторе, Сіріґу. Хімія, що утворилася між нами, коли ми грали разом, збереглася. Маленький хлопчик з Серії Б, якого я мав за директора в порожній залі, досяг успіху: щасливий наречений і чемпіон Європи!

Але найкраще взаєморозуміння — природне, інстинктивне — у мене було з Поґба в Манчестері. Ми одразу знайшли спільну мову, хоча не були знайомі, не вивчали один одного. Грати з ним було задоволенням. Отримувати його геніальні паси — щось неймовірне.

В Інтері я не мав якого одного асистента, багато гравців ділили цю роль: Ківу, Максвелл, Станкович і особливо Майкон, вражаюча машина. Він завжди знаходив мене пасами.

Найкращий асистент зараз — це Кевін Де Брейне. Він бачить те, що не бачать інші. Де Брейне має те саме бачення, що намагаюся мати я. Гол, який він створив в матчі з Данією на Євро, все пояснює. Всі думали, що Кевін битиме, проте лише він бачив Торґана Азара і віддав йому м’яч.

Де Брейне розуміє, що станеться, раніше за інших.

***

Якщо дриблінг — це втеча заради свободи, то пас — це зв’язок з одноклубниками. Це як мотузка в горах. Дриблінг дарує самотність, пас створює дружбу на полі.

А от в житті дружба — дуже рідкісна штука, повірте.

Маю вкрай мало друзів.

Маю на увазі тих, що йдуть з тобою по життю, з якими спілкуєшся кожного дня, яким довіряєш з заплющеними очима.

Міно — друг, батько, агент, все. Міно — це повний набір. Він — дещо інше. А ось близьких друзів, у класичному розумінні, у мене лише декілька.

Друзів з дитинства не залишилося, я відмовився від них. Адже я досягав успіху, і заздрість зростала. Я не міг цього зрозуміти.

Ми зростали разом, завжди були командою, відпочивали на Кіпрі, розважалися на пляжах і дискотеках. Але згодом я ставав все відомішим і чув все більше поганого про себе. Завжди за спиною. Я не міг повірити. Зрештою вирішив, що ці колишні друзі несуть з собою тільки негативну енергію. Вони мені не потрібні.

Ці люди воліли лише моєї фінансової допомоги і почали пускати чутки, що я не хочу нікому допомагати. Але дружба не залежить від грошей. Можна бути друзями і не думати про це.

Я тоді не мав дуже багато грошей. Це був лише початок, я слідкував за фінансами, адже знав, що вони можуть швидко зникнути. В моєму житті дуже часто холодильник був пустим.

Тож я припинив спілкуватися з усіма, крім Ґудмундура Мете, що грав зі мною в Мальме. Він ніколи не заздрив мені, ми й досі спілкуємося.

Важко мати справжніх друзів, чесних, відвертих. Тому я кажу, що мої найкращі друзі — це мої юристи. Я плачу їм, вони працюють на мене, завжди готові допомогти.

Я веду досить закритий спосіб життя, не впускаю багато людей. Якщо вже вони поруч, то заслужили це і я в них впевнений.

Я довіряю декільком людям, але справжнього найкращого друга не маю. Після того як розчарувався у друзях дитинства, я прикипів до родини і дуже ретельно захищаю свій особистий простір.

Мій найкращий друг у футболі — Максвелл. Я довіряю йому найбільше, але ми не спілкуємося щодня. Є ще Абате, Мете, декілька інших хлопців.

Чи можна дружити зі своїм тренером? Гадаю, так.

Одного разу я зателефонував Анчелотті, який тоді вже не тренував ПСЖ: «Вітаю, містере. Як ти?»

«Не називай мене містером, я ж не твій тренер. Тож тепер я для тебе або Карло, або друг».

Карло відрізняється від усіх інших тренерів, у нього особливі стосунки з командою. Якось я вечеряв у Парижі в компанії шістьох-сімох гравців. Ми зателефонували Анчелотті, щоб просто привітатися, але вже за двадцять хвилин він сидів з нами і пив пиво.

З Піолі у мене також все чудово. Минулого літа ми одночасно відпочивали в Форментері.

Коли я дізнався, що він теж туди їде, пожартував: «Містере, це місце для багатіїв. Тобі не туди…»

Я телефонував йому зі своєї лодки, він надсилав свою гео-позицію, і завжди виявлялося, що Піолі з іншого боку острова. Ми ніби в наздоганялки грали. Жодного разу за всю відпустку. не зустрілися.

Часто, коли я, наприклад, сварю Салемакерса за те, що не зробив пас, містер заспокоює мене: «Златане, тихо. Це я керую командою».

А іноді каже: «Златане, повпливай на хлопців, а я спокійно собі посиджу».

Насправді Піолі не буває спокійний, завжди переживає матч на максимумі. Ніби одержимий.

Проти Роми, наприкінці першого тайму, я відчув, що потягнув м’яз. Сказав містеру. Протягом перерви ми говорили з медиками, вирішували, чи треба мені грати. «Златане, виходь і стій біля воріт, ок? Не напружуйся», — сказав Піолі.

Проте тільки-но розпочався другий тайм, він вже кричав: «Златане, рухайся! Біжи! Атакуй!»

Але ж я мав стояти?!

Найбільш дружня роздягальня була в ПСЖ. Ми часто вечеряли разом, іноді вдома у Лавессі, він влаштовував аргентинський гриль. Коли ми зустрілися на весіллі у Верратті, здавалося, що пройшло десять хвилин, а не десять років з того часу, як ми грали разом.

Зараз у Мілані теж неймовірна атмосфера, але тут все інакше. Адже тепер я — лідер, символ, приклад. Я не вечеряю з командою, бо мене занадто поважають, вони не почуватимуться невимушено, соромитимуться.

Втім, я впевнений — якби я залишився тим Ібрагімовичем, що був колись, цей молодий Мілан, в якому лише декілька гравців малі міжнародний досвід, нічого б не виграв. Я б розчавив команду своєю агресією. З роками я змінився, тепер я контролюю емоції.

Я — жорсткий, але й м’який також. Маю баланс. Не ставлюся до всіх одноклубників однаково, адже знаю, кого треба мотивувати — можливо, особистою бесідою, а на кого накричати при всій команді. Жорсткий і м’який.

Я прийшов до Мілана не для того, щоб забити сорок голів і програвати. Я тут, щоб допомогти команді зростати. Щоб перемагати, всім разом. Це мій виклик, це моя нова роль.

Десять років тому, коли я вперше став гравцем Мілана, мав зовсім іншу функцію. Я був занозою, що мотивувала чемпіонів, які виграли все, але не сказали останнє слово.

Далі буде

© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2023

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:

Патреон
Банка Monobank
Донат у Телеграмі

Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула