ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 1. УДАР ЧЕРЕЗ СЕБЕ (АБО ПРО ЗМІНИ). ЧАСТИНА 1
Беверлі-Гіллз, осінь 2019 року.
Вечір, ми щойно повернулися додому після вечері у ресторані.
Дзвонить мобільний.
Гелена намагається вгадати: «Це Міно».
Так і є: Міно Райола, мій агент. Але вгадати було легко. Він постійно телефонує.
Я залишив Лос-Анджелес Гелексі після вильоту з плей-оф MLS і вирішив закінчити кар’єру. Міно всіляко намагається мене відмовити.
Чергова спроба: «Златане, гравець твого рівня, з твоїм спортивним минулим, не може закінчити в США. Скажуть, що ти — боягуз, слабак, задовольняєшся малим. Куди подівся лев футболу, король лісу?
«Досить, Міно. Я закінчив. Змирись».
Він наполягає: «Ні. Ти маєш повернутися до Європи, показати, що все ще можеш грати з найкращими, незважаючи на травму, яку отримав в Англії. Хоча б на півроку, з січня до червня. Виграй цю битву, а потім роби, що хочеш. Ти — Ібра. Ти маєш піти зі сцени в стилі Ібри. Контракт я тобі знайду будь-якої миті».
«Послухай, Міно. Є лише один спосіб мене переконати. Потрібен адреналін. Мені замало якогось контракту. Потрібен виклик, який мотивує мене. У тебе є такий?
***
У 38 років я все ще можу «вмирати» на тренуваннях, почуватися повністю поламаним, але не здаватися. Щоправда, вранці, коли прокидаюся, мені треба знаходити переконливу відповідь на запитання — навіщо ти це робиш, Златане?
І відповідь може бути тільки одна: всі ці страждання перетворяться на адреналін, а адреналін дозволить мені почуватися добре.
***
Через кілька днів я дивлюся на HBO документальний фільм про Дієго Армандо Марадону. Показують якийсь старий матч Наполі, на кадрі — стадіон Сан Паоло. Він заповнений битком. Режисер переводить камеру на найгарячішу трибуну — вболівальники сидять один у одного на головах, співають, кричать, б’ють у барабани, відчувається потужна електрика.
Я випростуюсь на дивані, уважно дивлюся на все це і відчуваю приплив адреналіну. Віни на шиї пульсують. Бум бум бум…
Відразу дзвоню Міно: «Зв’яжися з Наполі. Я переходжу до Наполі».
«Наполі?»
«Так, я гратиму за Наполі».
«Ти впевнений?» Він звучить розгублено.
«Ти ж хочеш, щоб я продовжував грати? Моїм адреналіном стануть вболівальники Наполі. Приїду туди, на кожному матчі збиратимуться 80 тисяч людей. Виграю скудетто, як за часів Дієго. Перемогою в чемпіонаті Італії я зведу всіх з глузду. Це мій адреналін».
Ми обговорюємо ідею з клубом, ведемо переговори, приходимо до згоди. Справу зроблено. Я — гравець Наполі.
Команду тренує Карло Анчелотті, ми добре знаємо один одного, працювали разом у Парижі. Він дуже радий знову зустрітися зі мною, ми спілкуємося майже щодня. Карло пояснює, як збирається використовувати мене на полі.
Я ще не говорив із президентом, Ауреліо Де Лаурентісом, але ми знайомі. Кілька років тому перетнулися в Лос-Анджелесі, я відпочивав там із сім’єю.
Де Лаурентіс дізнався, що ми живемо в одному готелі, залишив мені повідомлення на ресепшні: «Цього вечора ви запрошені до ресторану». І адресу.
Це здавалося не запрошенням, а наказом.
«Ходімо», — відразу сказав я Гелені.
Це був чудовий вечір.
***
Я вибрав будинок у Позілліпо, де міг би оселитися. Але я приїхав лише на півроку, всі кажуть мені, що місто дуже хаотичне. Тому навіть була думка жити на яхті.
В день, коли я маю підписати контракт, 11 грудня 2019 року, президент Де Лаурентіс звільняє Анчелотті. Посеред чемпіонату.
В мене неприємне відчуття. Це поганий сигнал. Я не можу довіряти цьому президентові. Він не забезпечить стабільність ні мені, ні команді. А ще я знаю, що Ріно Гаттузо — нехай він мій друг — потрібен нападник іншого типу для його 4–3–3.
Угода зривається.
Через кілька днів я дзвоню Міно і питаю: «Хто потребує мене найбільше? Яка команда у повному лайні?»
Мені не потрібний просто контракт, мені потрібний виклик.
«Мілан програв Аталанті 0:5».
Як правило, я з принципу ніколи не повертаюся до команд, де вже грав. Є ризик проявити себе гірше, ніж раніше.
Але цього разу все інакше. Мілан програв 0:5.
Я даю Міно наказ: «Телефонуй до Мілана. Ми переходимо туди».
Моїм викликом буде повернути на вершину один із найпрестижніших клубів світу. Якщо вийде, це означатиме більше, ніж все, що я зробив в інших командах.
Це мій адреналін.
***
Насамперед ми поговорили з Паоло Мальдіні, технічним директором. Щиро кажучи, вийшло не дуже.
Ок, це я вирішив повернутися до Мілана, я сам запропонував свої послуги. Але якщо я вам потрібен, мотивуйте мене, покажіть довіру, продемонструйте ентузіазм, переконайте мене, а не просто повторюйте, що мені 38 років.
Я й сам знаю, скільки разів святкував день народження.
Паоло не давав мені гарантій, як і президент Наполі. Потім до переговорів підключився Бобан, і почало з’являтися порозуміння. Дзвони був набагато більш впевнений: «Златане, проси все, що хочеш, і я тобі це дам».
Ось так треба говорити з Іброю.
Ось так Ібра повернувся до Мілана.
Я не був близько знайомий зі Стефано Піолі, але це не стало проблемою. Для мене стосунки з тренерами ніколи не були надто важливими. Я завжди вів cебе з ними максимально професійно. Проблеми виникли лише з Гвардіолою, та й то — у нього зі мною, а не в мене із ним. Щиро кажучи, я так і не зрозумів, у чому там була справа. Ну й нехай.
Я вивчив нових одноклубників і відразу сказав собі — вони не знають, що таке грати за Мілан.
У моєму Мілані були Гаттузо, Пірло, Амброзіні, Неста, Кафу, Тіаго Сілва… Стара гвардія. Коли хтось погано тренувався, то отримував по зубах. Вони мало говорили, але давали зрозуміти, що ти помилився.
А тепер на тренуваннях Мілана було дуже спокійно. Я не міг просто спостерігати. Я прийшов до Мілана, щоб все змінити, щоб влаштувати революцію.
Не називатиму імена. Я звернувся до одного гравця: «Вибач, а чому ти не бігаєш?»
«Бігаю».
Я наполягав: «Ні, не бігаєш. Чекаєш, що хтось побіжить за тебе? Знаєш, коли я бігатиму за тебе? Коли ти виграєш щось. Але ж ти за все життя нічого не виграв. Тож починай грати та бігати».
І він побіг.
Одноклубники слухали мене з повагою і навіть трохи зі страхом. Я уважно вивчав їхню реакцію. Якщо людина здається після критики, нічого в неї не вийде. Якщо робить висновки, змінюється, щось може вийти. Мені потрібні були саме такі.
Нам слід навчитися страждати, боротися щосекунди матчу, за кожен сантиметр поля. Ми мали стати сильним колективом, з однією душею, бо тільки так у нас з’являвся шанс виграти.
Ми не були тим Міланом, що десять років тому. За рахунок однієї тільки якості ми нічого не досягли б. Інші команди були набагато сильнішими за нас. Не можна було ефектно грати в пас, красуватися, влаштовувати тікі-таку чи чекати на момент для індивідуальних дій. Треба було перемагати, борючись разом усі 90 хвилин.
Такому відношенню до гри навчаються на тренуваннях, викладаючись максимально щодня.
Коли я бачив, що хтось не старається, то говорив це йому в обличчя, голосно, ще до того, як втручався Піолі. Не відводив убік, а влаштовував прочуханку перед усією командою. Бо те, що я казав одному, варто було чути всім.
Я на тренуваннях завжди максимально заряджений, знищую всіх.
Завдяки такій щоденній роботі нам вдалося підняти дух команди, виховати у гравцях прагнення йти на жертви. Я збудував стосунки з хлопцями, взяв на себе відповідальність. Щоразу, коли я заходив у роздягальню, відчував, як на мене дивляться, немов питаючи: «Ібра, що робимо сьогодні?»
Мені подобалося це відчуття, це був той виклик, що я шукав.
Як наслідок покращились і результати.
Але потім, після відходу Бобана, все змінилося. Виникла плутанина. Ніхто не розумів, що відбувається з Міланом, а вже тим більше — що буде далі.
Гравці, Піолі, його помічники — ми були єдиним цілим, але відчували себе ходячими мерцями, які йдуть на електричний стілець, в обійми смерті.
Якби, як казали, новим тренером став німець Ральф Рангнік, ми всі пішли б. Не лише Піолі, а й я, Мальдіні, Массара. Всі.
Щодня ми говорили собі — вирішити цю проблему можна лише за допомогою результатів.
Розмови ні до чого не привели б. Тяжка праця і результати — це була єдина можлива відповідь, єдиний шлях до порятунку. Ми були повністю впевнені у тому, що робимо. У ситуації абсолютної невпевненості у завтрашньому дні ми стали ще сильнішими.
Якоїсь миті я вирішив, що чуток стало занадто багато — потрібно прояснити, що відбувається.
Червень 2020-го. Можливо, не найкращий момент, адже наступного дня ми грали дуже важливий матч, півфінал Кубка Італії з Ювентусом. Але наш CEO Іван Газідіс приїхав до Міланелло, і я мав скористатися шансом.
Я поговорив з ним перед командою: «Іване, з усією повагою, нам треба дещо прояснити. Через місяць спливає термін багатьох контрактів. Що нам робити? Продовжувати оренду житла? Ми не знаємо. Шукати клуб наступного сезону? Ми не знаємо. Нема впевненості, немає гарантій. За що ми боремося? Команда заслуговує на повагу та відповіді».
Він спростував прихід Рангніка, сказав, що Піолі залишається. Ми багато чого обговорили.
Газідіс ще не зрозумів, що в Італії генеральний директор багато спілкується з командою.
Моє серце розривалося, адже я пам’ятав, яким був Мілан десять років тому — ідеально організований, із впізнаваним стилем та характером. Тепер усе було зовсім інакше.
Я не вимагав, щоб усе стало, як раніше. Знав, що це неможливо. Я — професіонал, адаптуюсь до ситуації, але мінімальний діалог завжди має бути.
Після цієї розмови все стало краще. Якщо щось турбує тебе, то найкраще сказати про це.
Іван став ближчим до команди. Паоло почав більше спілкуватися зі мною та з іншими гравцями. Спочатку він все ще був надто гравцем і зовсім трохи директором. Коли змінюєш життя, треба забути, ким ти був раніше. Команда має поважати тебе як директора, а не за те, як ти грав у захисті. Паоло виріс, набрався досвіду.
Революція в Міланелло вдалася.
На тренуваннях я бачив величезний голод. Після поразок усі були розлючені, злі. У команди з’явився правильний менталітет. Все нарешті зрозуміли, що таке бути гравцями Мілана. І я не здавався, був прикладом.
Траплялися дні, коли мені здавалося, що я розпадаюсь на частини. Піолі помічав це, говорив мені: «Златане, цей ривок ти не потягнеш».
А я пояснював йому: «Містере, якщо потягну я — потягнуть усі. Вони слухатимуть мене. Інакше вийде, що я обманюю їх».
Так і було. Усі думали: «Якщо Ібра біжить, то й ми маємо бігти. Адже саме так він здобув усі свої перемоги. Ми маємо робити, як він».
Тільки до Леау я не знайшов підхід, не зміг його розбудити. Пробував усі способи: був добрим, жорстким, байдужим. Я налагодив зв’язок із усіма, крім нього. І дійшов висновку — якщо людина сама не хоче змінитися, то нічого не вдієш.
А ось Чалханоглу прислухався до мене. Я казав йому: «Хакан, хіба ти розумієш, наскільки важливо носити десятку Мілана? Знаєш, хто грав під цим номером? Тобі потрібно досягти серйозних результатів, а ти поки що не зробив нічого».
Я підштовхував його доти, доки він не показав, що має яйця. Грати стає набагато простіше, коли в тебе є такі сильні футболісти, як Хакан.
У багатьох хлопців змінився характер, вони стали сильнішими. Наприклад, Джіджо Доннарумма. Коли ми познайомилися, він рідко відкривав рота. Я змусив його кричати на полі.
«Джиджо, не кажи мені, що ти молодий. Начхати. Ти тут, бо дуже класний воротар. Потрібно допомагати команді досягти мети».
Адже не міг тільки я говорити під час матчів. Я хотів поступово виростити інших лідерів.
Коли ультрас зібралися біля Міланелло на акцію протесту проти Доннарумми, який відкладав продовження контракту, я сказав керівництву: «Дозвольте мені поговорити з ними. Ми маємо спільні цілі, а не особисті. Вболівальники можуть висловити свою думку наприкінці чемпіонату. Зараз ми боремося за місце у Лізі чемпіонів. Я все поясню їм. Хочете бачити Мілан у Лізі чемпіонів чи ні? Якщо хочете, то не заважайте нам. Коли все закінчиться, приходьте, влаштовуйте виставу, робіть будь-що. Як можна зараз критикувати Джіджо? Він потрібний команді. Чого ми доб’ємося без нього?»
Але мені не дозволили.
Ми виросли, провели чудовий чемпіонат. Влітку всі казали, що Інтер візьме скудетто. Але ніхто не думав, що Мілан стане другим. Ми досягли набагато більшого, ніж вони. Звичайно, якби ми перемогли, це була б зовсім інша історія. З першого дня сезону-2020/21 я був абсолютно впевнений, що ми станемо чемпіонами, адже настав наш момент.
Піолі чудово попрацював, вичавив максимум із гравців. Його організація, наш настрій — завдяки цьому ми довго лідирували. Коли у команди почався спад, індивідуальні якості гравців мали допомогти впоратися з кризою, але класу у нас було набагато менше, ніж у конкурентів.
Якось я попросив підняти руку тих, хто зіграв хоча б матч у Лізі чемпіонів.
Відгукнулися Тетерушану та Чалханоглу. Я був шокований
Коли Інтер робив п’ять замін, на поле виходили гравці того ж рівня, що в основі, чи сильніші. У нас — чи того ж рівня, чи з меншим досвідом. Я порадив клубу: «Потрібно домогтися, щоб замін залишилося три, інакше Інтер та Юве скористаються цим».
Але незважаючи на те, що у нас був менш конкурентоспроможний склад та багато травм, ми всім дали бій. Ніхто у нас не вірив. Тільки ми були впевнені, що впораємось. І фінішували другими.
Перед вирішальним матчем з Аталантою, в останньому турі, я сказав хлопцям: «Пам’ятайте, я питав, хто з вас грав у Лізі чемпіонів? Попереду матч, який може змінити вашу відповідь. Ви хочете грати у Лізі чемпіонів? Покажіть це на полі.
На виході з роздягальні я сказав: «Сьогодні ми переможемо».
Я був упевнений. Мені не треба було чекати на фінальний свисток. Все було зрозуміло з очей хлопців, з позитивної напруги, яку відчувалася в роздягальні.
Ми провели ідеальний матч. Продемонстрували командний дух, менталітет, вміння боротися та йти на жертви, не здаватися, не поступатися жодним сантиметром на полі. Ми були Міланом, справжнім Міланом, показали, над чим місяцями працювали на тренуваннях у Міланелло.
Все це сталося у матчі з Аталантою, яка забила Мілану п’ять голів, коли я, у Лос-Анджелесі, шукав новий виклик.
Я знайшов його. Я переміг. І справа не лише в результатах.
За всю кар’єру в мене ніколи не було таких міцних стосунків із одноклубниками. Я ніколи не відчував, що мене так люблять.
Мої слова на сцені Санремо не були показухою, я щиро говорив: «Я сумував за 25 дітьми, яких залишив у Мілані».
У мене з’явилась ще одна родина.
***
Отак я перевернув Мілан з ніг на голову.
Завжди відчував слабкість до ударів через себе.
Найкрасивіший? Відповідь очевидна.
Насамперед тому, що цей гол я забив у матчі з англійцями. Вони завжди погано про мене говорили: Ібра ніколи не забивав Англії, Ібра ніколи не забивав англійській команди, Ібра уникає Прем’єр-ліги, Ібра поводить себе, як примадонна, бла-бла-бла…
Вони стежили за мною з того часу, як я грав у Нідерландах, не втрачали з поля зору в Італії, у Франції…
Ок. Настав час зіграти проти них.
14 листопада 2012-го, відкриття Friends Arena, нового стадіону в Сольні, передмісті Стокгольма. Товариський матч, але для мене дуже важливий. У мене свої рахунки з англійцями.
Коли про мене так багато говорять, це максимально заводить. Критика завжди була моїм паливом.
Я від початку кар’єри був у центрі уваги преси. Мене хвалили та знищували. Почасти це і моя вина — я багато говорив, стверджував, що найкращий і таке інше. Тому що був упевнений у собі. І коли я грав погано або припускався помилки, то отримував подвійно. І почував себе ще сильнішим.
Того вечора англійські вболівальники кричали, що «я лише підробка Енді Керролла». Керрол — їхній центральний нападник, він нагадував мене зростом.
Починається матч. Повний стадіон, 60 тисяч глядачів.
Бій із перших хвилин.
Вони хочуть проявити себе, ми не можемо зганьбитися вдома, на новому стадіоні. У мене на спині десятий номер, на руці — капітанська пов’язка. На 20-й хвилині ми забиваємо. Простріл, я б’ю, захисник блокує, але м’яч залишається в мене. Удар з носака — гол.
Відмінно — говорю собі — я забив перший гол на новому стадіоні. Увійшов до історії.
Англія реагує та виходить вперед — 2:1.
Я приймаю м’яч на груди, б’ю — 2:2. У цьому епізоді захисник Англії Гарі Кехілл зазнає пошкодження, тому я не святкую гол. До того ж, це лише нічия. Я не святкую нічию. Як у Бергамо, в останньому турі чемпіонату, коли Мілан переміг та потрапив до Ліги чемпіонів. Усі святкували на полі. Я був дуже радий, але не святкував. Я не святкую друге місце. Ніколи цього не робив і ніколи не зроблю. Я святкую лише справжні перемоги.
Ми заробляємо штрафний з далекої відстані. Я сильно б’ю низом, в кут — 3:2. Так я зробив хет-трик на нашому новому стадіоні.
Англійцям ще буде що сказати?
Це був лише товариський матч, і таке інше…
Глядачі починають залишати арену, паркінг ще не дороблений, зі стадіону складно виїхати. До фінального свистка залишається зовсім небагато.
Хтось з наших захисників вибиває м’яч уперед — вони вже просто тягнуть час. Але я, як завжди, йду на м’яч. Інстинкт підказує мені: Давай!
Зрозумію на ходу, встигаю чи ні.
Біжу і бачу, що воротар Джо Гарт рвонув із воріт. Що він робить? Захисник Англії зупиняється, не втручається. І я думаю — треба щось робити, адже м’яч йде туди, куди хочу я, а не куди хоче воротар.
У мене два варіанти: або піти у зіткнення з Гартом, або вдати, що йду.
Гарт бачить, що я готовий поборотися з ним на другому поверсі, але коли він переводить погляд на м’яч, я пригальмовую. Він невдало грає головою, м’яч летить у мій бік.
Мені насрати, що відбувається навколо, чи наближається хтось із суперників, чи ні. Я повністю зосереджений на м’ячі, думаю про те, як розмістити корпус. Так я буду впевнений — якщо все зроблю правильно, то відправлю його до воріт.
Я б’ю з 30 метрів і поки падаю, встигаю повернутися, щоб подивитися.
Зазвичай намагаюся підстрахуватися, ставлю руки, щоб правильно приземлитися. Цього разу — ні. Мені начхати, якщо я щось зламаю. Неодмінно потрібно дивитися, чим усе закінчиться, бо їхній захисник біжить до воріт і може встигнути вибити м’яча. Ні, будь ласка, не треба.
Він кидається у підкаті, але не дістає — м’яч у воротах.
Я зриваю футболку і біжу, шаленіючи від радощів. Це максимум з того, що можна зробити за один матч.
Проти Англії!
Гей, балаболи, ось моя відповідь! Кидаю футболку вгору, шведи божеволіють, англійці дивно на мене дивляться. Знаю, що вони думають — це ненормально.
Я проходжу повз Данні Велбека і шепочу йому англійською: «Насолоджуйся. Ти ніколи більше не побачиш нічого подібного».
Мурашки по шкірі. По очах глядачів я розумію, що зробив щось неймовірне. Коли розумієш, що твій виступ залишиться в історії, відчуваєш особливі емоції. Це у грудях, і це там назавжди.
У тому голі були сміливість, фантазія, акробатика, сила, ризик, зарозумілість. У ньому було все.
Я й є той удар через себе. Це моя найкраща візитівка.
Звичайний гравець дочекався би, доки м’яч опуститься на газон. Але я не звичайний гравець.
Якби я пробив мимо, реакція була б такою: «Звичайний Ібра, хвалько без мізків. Навіщо так робити?»
Але я зіграв би так само і наступного разу. Коли я ризикую, то почуваюся ще сильнішим, ще впевненішим. Коли ти був на вершині, показав максимум можливостей, показав, що здатний на це, то хочеш ще.
В ударах через себе — ще й моя пристрасть до бойових мистецтв, особливо до тхеквондо. Завдяки ньому я спритний, стрибучий, гнучкий. Вмію рухатися так, як не звикли рухатися футболісти. Наприклад, бити і зупиняти м’яч, що летить за два метри від землі.
Коли лікарі оглядають моє коліно, то завжди думають, що у мене травма, що хрестоподібні зв’язки надто подовжені. Але це просто еластичність від численних тренувань. У мене навіть кістки гнучкі.
Я тренувався з самого дитинства. Папа ставив відеокасети з фільмами Брюса Лі та Джекі Чана, своїх кумирів, дивився їх зі мною та моєю сестрою. Потім я йшов вулицею і бив усе, що бачив: стовпи, сміттєві баки. Намагався вкласти їх.
Мені дуже подобалося бити, й інстинктивно я почав робити це під час гри у футбол. Намагався використати ноги там, де інші підставляли голову. Тому я так і не став майстром гри головою, хоча мав би при зрості 195 см. Для мене завжди важливіше було зіграти ногами. Я намагався забивати через себе, а не головою, бо так красивіше, але ще й тому, що так я почував себе впевненішим.
Знаєте, перевертати все догори дригом — корисно.
І в житті також.
Далі буде
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
Підписуйтесь на телеграм-канал ДжанлукаЛападула
