ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 5. АГЕНТ (АБО ПРО БАГАТСТВО). ЧАСТИНА 2
ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
Я зрозумів, що піду з ПСЖ після чвертьфіналу Ліги чемпіонів проти Ман Сіті. Це не був звичайний матч. Аби уникнути непорозумінь, президент Нассер особисто говорив з нами у роздягальні перед грою в Парижі. Це було дербі родин, між емірами та шейхами, власниками Сіті з ОАЕ та власниками ПСЖ з Катару, сутичка всемогутніх.
Я дуже швидко не реалізую пенальті, потім, за рахунку 0:0, не забиваю простий гол з пасу Тіаго Мотти. Ми пропускаємо, я зрівнюю. Забиваємо другий, я влучаю в поперечину. Якби забив, це була б перемога. Граємо 2:2, а у матчі-відповіді все вирішує гол Де Брейне.
Міно, який завжди бачить усе на крок вперед, каже мені після гри в Парижі: «Тут ми закінчили. Треба йти. Вони не продовжать контракт».
«Що ти таке кажеш? У мене зі всіма чудові стосунки. Поговорю з президентом, проблем не буде. Побачиш. Не хвилюйся».
Зустрічаюся з Нассером, він поводиться дивно. Починає шукати якісь виправдання: ти з нами чотири роки, чотири роки — це багато і тд.
Я зупиняю його: «Президенте, давайте до суті. Так чи ні».
Тож він пояснює: «Ми шукаємо нове покоління гравців. Команда має стати молодшою».
Міно все зрозумів одразу, як завжди.
Можливо, керівництво ПСЖ мало план, який не залежав від результатів, але мені здається, що той незабитий пенальті в матчі з Сіті все змінив.
Отже, я став вільним агентом. Не знав, куди йти. Втім, все сталося дуже швидко. Моурінью очолює Манчестер Юнайтед і дзвонить мені: «Приєднуйся».
Проте ситуація дуже дивна. Жозе підписує контракт, а потім свариться з клубом. Я чекаю. Кажуть, що потрібно ще декілька днів.
Ми з Ріно їдемо до Монте-Карло. Звідти плануємо летіти до Манчестера. Але минає тиждень — жодних звісток.
«Міно, досить. Мені набридло».
«Терпіння. Треба мати терпіння, Златане».
Звісно, терпіння. Але ж де його взяти?!
Тож я роблю пост в інстаграмі: «Мій наступний клуб — МЮ».
Мені настільки набридло чекати, що я й не подумав, що МЮ має акції на біржі. Звісно, не можна робити таку заяву, якщо все ще не узгоджено офіційно. Почалося пекло.
Міно хотів убити мене: «Златане, ти зробив величезну хєрню».
Але ж я просто хотів підштовхнути їх, змусити відреагувати та прийняти рішення.
Віце-президент МЮ Ед Вудворд був дуже розолючений. Я намагався пояснити, вибачився: «Винний лише я. Міно ні до чого. Я втратив терпіння, ось і все. Мені здавалося, що мене затягує болото, я намагався вибратися і не подумав про наслідки. Якщо тепер угода зірветься — ок. Я помилився. І ще раз вибачаюся».
Він не намагався зробити так, аби я почувався менш винним: «Ти зруйнував маркетинговий план вартістю п’ять мільйонів фунтів».
Вони готували несподівану презентацію, неймовірне шоу світового рівня, якому позаздрив би Голівуд. А я все зіпсував одним постом.
Втім, я все одно перейшов до Манчестера.
Такі у нас з Міно стосунки. Можемо сваритися, лаяти один одного, але ми завжди разом.
Міно — більше ніж агент, більше ніж друг. Він — сім’я. Ми можем протягом року не спілкуватися, а потім зустрінемося, і здається, що бачилися вчора. Між нами немає секретів, ми ділимося всім.
Наприклад, обидва божеволіємо від авто.
Я придбав Porsche з лімітованої колекції, дуже рідкисна автівка з номером один на дверцятах, як на старих машинах для перегонів. Неймовірна. Справжнє везіння. Міно теж про таку мріяв, тож я знайшов одну і для нього.
«Вона твоя. Це подарунок. Але зверни увагу на дверцята. Справжній номер один — це я».
Недвед був його першим клієнтом, потім — я та Максвелл.
Міно завжди каже: «Знаєте, в чому різниця між Максвеллом та Іброю? Якщо мені потрібні гроші — звоню Максвеллу. Він питає: «Скільки?» Якщо подзвоню Златану, він скаже: «Не маю грошей, бувай». Один з них — гарний хлопець, інший — мудак».
Але коли йдеться про перемовини, мудаком стає Міно, а я перетворююся на гарного хлопця. Така у нас схема.
Отже, мудак і гарний хлопець вирушили до Манчестера.
Перший сезон був фантастичний. Мене все ненавидять. Ібра — самовпевнений, зарозумілий, хуліган, ніколи не забиває англійським командам, старий, йому вже 35.
Чудово. Те що треба. Обожнюю, коли мене ненавидять.
Під час переговорів я запитую друзій: «Що думаєте з приводу Прем’єр-ліги?»
Один: «Тобі є, що втрачати».
Другий: «Занадто високий ритм для тебе».
Третій: «Якщо не заграєш, зруйнуєш все, чого досяг».
Четвертий: «Це не для тебе чемпіонат».
Семеро з семи не радять мені їхати до Англії.
Напевно, вони мають рацію, тож я точно їду.
Ось він — найбільший виклик. Неймовірний адреналін.
За три місяці всі, хто мене ненавидів, змінюють думку. В медіа схвальні відгуки, журналістів цікавить моя думка, вони просять інтерв’ю.
У Манчестері мені було добре.
Гарний будинок з басейном у районі, де живуть всі футболисти, за десять хвилин від тренувального центру. Хоча насправді басейном був сад, адже дощило завжди, і я сидів вдома, як люблю. А куди взагалі йти в Манчестері? Краще бути вдома, грати в відеоігри.
Але дещо мене здивувало.
Всі вважають Юнайтед топ-клубом, одним з найпотужніших та найбагатших у світі. Мені також так здавалося. Але виявилося, що Юнайтед має маленький менталітет, провінційний. Я так і не зрозумів, чи це так лише в Манчестері чи у всіх англійських клубах.
Приклад. Вейн Руні — справжня легенда МЮ. Він завершив кар’єру, а вже наступного дня його ім’я зникло з шафки в роздягальні, ніби його й не було.
Дідько, так швидко. Нащо поспішати?
Якщо так вчинили з ним, людиною, яка зіграла понад 500 матчів і забила понад 250 голів за МЮ, то що буде, коли піду я? Шафку спалять?
Ось ще випадок. Ми з командою в готелі, напередодні гри. Хочу попити, беру сок у мінібарі. Граємо, повертаюся додому. Згодом приходить зарплата.
Зазвичай я не слідкую за нею. Підбиваю підсумки лише наприкінці року. Але того разу, не знаю чому, я перерірив сумму. З мене списали один фунт.
Питаю у тім-менеджера: «За що це?»
Він перевіряє: «Сік з мінібару».
«Це ж жарт, правда?»
«Ні, наші гравці самі за все платять».
«Добре, але я ж не був у тому готелі за власним бажанням. Не у відпустці, не у власних справах. Це робота. Я граю за Манчестер. Якщо я хочу пити, то маю пити, адже не можу вийти на поле зневодненим. А взагалі, ви серйозно? Один фунт?»
В Італії такого ніколи б не сталося. Галліані завжди казав: «Не хвилюйся, платить Мілан». І це ж не про сок з мінібара.
Мені треба було до Риму — Галліані давав клубний літак, я нічого не платив.
Не кажу, що все має бути безкоштовним, але ж сок… І ви вважаєте себе одним з найкращих клубів у світі? Маєте вчитися у таких, як Мілан, дізнатися, що є стиль, що є ідентичність клубу. Це робить різницю, а також повага до гравців.
Кожного дня я мав показати документ, аби потрапити на базу.
Якось я не стримався: «Послухай, друже. Я вже місяць буваю тут кожного дня. Я — найсильніший гравець світу. Якщо ти досі не впізнаєш мене, зміни місце роботи».
Восени, на другий сезон у Манчестері, я травмував коліно. Розрив хрестів.
Квітень 2017-го. Матч Ліги Європи проти Андерлехта. Я стрибаю, аби зіграти головою, невдало приземляюся, нога — у неприродному положенні, біль жахливий. Темрява. Кінець.
Мене оперують у Пітсбурзі, США. Кажу родині: «Ми проведемо разом тиждень, потім повертайтеся до Манчестера, а я залишуся в Швеції».
«Чому?» — питає Гелена.
«Впродовж чотирьох місяців я маю працювати, як навіжений, не відволікатися взагалі. Ви забиратимете мій час, енергію та увагу».
Такий я є. Коли я працюю у залі в Міланелло, ніхто не має мене тривожити. Кто заходить — ризикує. Я залишаюся у своєму світі, не треба мені заважати. Я страждаю, працюю, страждаю.
Маю спортзал у нашому будинку в Швеції.
Дзвоню Даріо, особистому фізіотерапевту: «Що тобі потрібно?»
«П’ять великих тренажерів».
Дзвоню в компанію, що виготовляє такі: «Вони мають бути у мене завтра вранці, інакше я куплю їх у ваших конкурентів».
Наступного дня все на місці. Громадні, по 200 кг.
«Що далі?» — запитую Даріо.
«Сім годин роботи на день».
Я закриваюся вдома, нікого не впускаю. Починаю працювати. Сім годин на день. Чотири місяці. Не підіймаючи голови. Час повертатися до Манчестера.
Мені треба знову побачити поле, подивитися на Погба та хлопців за роботою. Я радію, мов дитина. Хочу грати, хочу показати, що можу.
Моурінью випускає мене на поле, глядачі в захваті. Маю новий номер — десятку, з якою грав Руні. Все надто чудово.
Але рівень адреналіну падає. Відчуваю — щось не так. Кажу Даріо, що мені дуже боляче, я не почуваюся вільним, це ненормально. Маю нове коліно, повністю відновлене, але не не виходить їм користуватися. Вирішую поговорити з Жозе.
«Містер, більше не включайте мене до заявки».
Він шокований: «Чому?!»
Відступати — не в стилі Ібрі. Моурінью добре мене знає.
Пояснюю: «Я ще не той Ібра, що був раніше. Не хочу втратити повагу одноклубників. Повернуся, коли вирішу проблеми. Мені ще треба попрацювати. Я розчарую тебе, якщо вийду на поле».
«Це дуже відповідальний вчинок, — каже Жозе. — Я ж знаю, яке в тебе его, знаю, як тобі складно робити такий вибір».
Приходить січень, за ним лютий. Вирішальна частина сезону для Манчестера. Якщо я повернуся зараз, коли треба вигравати будь-якою ціною… Надто великий стрес. Аби перевірити в ділі моє коліно, я маю грати, але в інших умовах.
Тож я думаю про США, багато гравців їдуть туди наприкінці кар’єри.
Мені потрібний не такий складний чемпіонат, де я можу спокійно набрати форму, без особливого тиску. Зрозуміти, чи я ще живий, чи можу повернутися на свій рівень.
Далі буде
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
Патреон
Банка Monobank
Донат у Телеграмі
Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула
