ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 5. АГЕНТ (АБО ПРО БАГАТСТВО). ЧАСТИНА 3
ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
ГЛАВА 5 (частина 2)
Під час відпустки у Лос-Анджелесі я познайомився з Йованом Кіровскі, колишнім футболістом, а тепер технічним директором Лос-Анджелес Гелаксі. Він допомагав Максиміліану та Вінсенту з тренуваннями, поки ми були в США.
Тож я дзвоню Йовану: «Чи можу я приєднатися до вас?»
Треба все узгодити, адже в МЛС є правила щодо бюджету. Гелаксі може запропонувати мені невелику зарплату, але це не проблема, я їду не заради зарплати. Головна перешкода — клуб не має багато грошей, аби придбати мене.
Я окреслюю ситуацію Моурінью: «Жозе, маєш допомогти мені піти з Манчестера вільним агентом».
Моурінью — справжній джентльмен: «Ти стільки для мене зробив. Звісно, допоможу».
Міно підтримує мій вибір. Отже, Америка.
Керівництво Гелаксі хоче, щоб я зіграв одразу, проти Лос-Анджелеса. Цей клуб заснований нещодавно, буде перше дербі в історії. Вони роблять все можливе, щоб я мав змогу вийти на поле.
Ввечері я прилітаю до Каліфорнії, з родиною та собакою. Наступного дня, напередодні дербі, беру участь у легкому тренуванні. Напівсонний, через зміну часових поясів.
Тренер з фізпідготовки, француз, дивиться на результати моїх тестів: «Ти втомлений».
«Ага, є таке».
«Краще тобі відпочити. Спокійно готуйся до наступних матчів».
«Добре, як скажете. Нехай тренер вирішує».
На тренування приходить президент. Я повідомляю йому: «Ви так квапилися, а тренер залишить мене поза заявкою».
Він спантеличений: «Поза заявкою? Я поговорю з ним».
Я одразу потрапляю до заявки. Починаю матч в запасі. Ми пропускаємо.
Запевняю одноклубника, що сидить поруч: «Не переймайся, переможемо».
Суперник знову забиває — 2:0.
«Буде трохи складніше, проте переможемо».
А ось і третій гол. Той одноклубник недобре на мене дивиться.
Кажу: «Краще не виходити сьогодні. Давайте думати про наступний матч. З цим все зрозуміло».
Але за рахунку 1:3 тренер каже мені готуватися. Весь стадіон скандує моє ім’я.
До закінчення гри 20 хвилин.
Ми одразу забиваємо, 2:3. Тепер час розважатися.
Отримую м’яча за сорок метрів від воріт суперника. Я в жахливих фізичних кондиціях. Не знаю, як відреагує коліно. Впевнений, що не добіжу до воріт. Тому одразу б’ю.
М’яч летить за спину голкіперу, що вийшов з воріт. 3:3!
Знімаю майку, біжу полем з широко розкинутими руками. Чувак з телекамерою слідує за мною.
Стадіон божеволіє. І це ще не кінець. Я забиваю головой переможний гол.
З 0:3 до 4:3, два голи за 20 хвилин, у першому матчі, без тренувань, з дев’ятьма годинами різниці зі звичним часом, через які в мене закриваються очі.
Я настільки втомлений, що на прес-конференції кажу лише: «Ви хотіли Златана, ось вам Златан. До зустрічі».
Я навчу вас футболу. Ви гадаєте, що граєте в футбол, але справжній футбол — це зовсім інше.
Вийшло гарно, адже до Гелаксі я розмовляв з представниками Лос-Анджелеса, тієї самої команди, яку ми перемогли. Вони вирішили, що краще взяти Карлоса Велу.
Ще одна причина обіграти їх і продемонструвати, чого вартий я, а чого — той мексиканець.
У перших чотирьох матчах я забиваю тричі.
Вирішую залишитися в Америці ще на рік, веду перемовини щодо контракту сам, нічого не кажучи Міно. Він шаленіє. Це наша найбільша сварка в історії.
Чому я це зробив?
Я налагодив чудові взаємини з власниками Гелаксі (їм також належать Лейкерс та хокейний клуб ЛА Кінгз). Вони хотіли, аби я залишився. Моїх умов було дві: найвища зарплата в МЛС та вілла в Беверлі Гілз. Я нарешті відчував свободу, міг пересуватися містом без переслідування фанів. Бути найкращим представником не найпопулярнішого спорту в країні — в цьому є перевага. Навколо нашого будинку не було огорожі, я грав з хлопцями на пляж, а вони мене не впізнавали: «Гарно граєш»!
Навколо пальми, пляжі — справжній рай.
Якби перемовини вів Міно, він би попросив усе: і акції Лейкерс, і мотоцикл.
Міно був занадто сильним для них. Він знищив би всіх, посварився, я б ніколи більше не грав у МЛС. Тому я вирішив усе владнати без нього.
Він дуже засмутився: «Ти не мав цього робити, Златане. Це моя робота. Я повинен про все дбати».
Міно був правий, абсолютно. Але я боявся, що він все зіпсує, і пояснив це йому.
Він ніколи мене не простив. Був надто розчарований.
Але ми не віддалилися один від одного. Як і всі проблеми, цей випадок зробив нас ще ближчими.
Наприкінці другого року в Лос-Анджелесі я вирішив завершити кар’єру.
Міно, звісно, був проти: «Не можна здаватися, Златане. Я ще можу заробити грошей завдяки тобі. Маєш повернутися до Європи і показати, що ти все ще Ібра. Хоча б на один матч. Але маєш. А потім підеш».
Ви знаєте, що було далі.
***
Зараз я можу дозволити собі все, але маю велику повагу до грошей. Якщо купую щось за десять євро, а воно, на мою думку, коштує сім, то скажу про це.
Кожного місяця я перевіряю рахунки за електроенергію та газ. Часто шуткую над Геленою: «Кредитка горить, я бачив виписки. Пригальмуй наступного місяця».
Я постійно користуюся особистим літаком. Мені подобається, коли навколо спокійно, коли мене не тривожать. Гроші не дають щастя, але дають комфорт.
А от Гелена, якщо це не термінова подорож, надає перевагу звичайним рейсам, літає економ-класом.
Пам’ятаю, як Вінсент вперше полетів з нею. Побачив інших пасажирів і дуже здивувався: «Мамо, а що всі ці люди роблять у нашому літаку»?
Гелена пояснила йому, що таке привілеї. Моя дружина, треба зазначити, дуже уважна до таких речей.
Максі та Вінсент отримують гроші на снеки, на якісь маленькі витрати. Але вони розумні — якщо треба щось значне купити, йдуть до Гелени чи до мене, ніколи не витрачають свої гроші.
Я в дитинстві також мав банківську карту.
Щомісяця отримував 75 євро від уряду, адже ходив до школи. Я про це не знав, тато не давав мені ті гроші. Розповіли однокласники: «Це ж твої гроші! Має віддати».
Тож я пішов до батька: «Вибач, а чому всі мої друзі мають гроші, а я ні?»
Він зробив вигляд, ніби не розуміє, про що мова. Але потім ми разом пішли до банку, зробили мені карту. 20-го числа, щомісяця, на неї приходили 75 євро. О 23:59 я стояв біля банкомату, навіть під снігом, у мороз. Опівночі забирав свої грошенята.
Потім з’явилася зарплата в Мальме, від 500 до тисячі євро. Першу я витратив на інтенсив у автошколі, за три тижні отримав права. Потім придбав телефон.
Вперше відчув справжній адреналін від покупки, коли взяв Porsche, в Амстердамі. Для хлопця, що виріс у Рузенгорді, не було нічого важливішого, нічого святішого за власне авто. Я приніс до салону контракт з Аяксом, аби показати, що здатний заплатити.
В перший рік у Турині придбав Ferrari. Цей автомобіль неймовірно відрізнявся від усіх, що я бачив раніше. Легенда.
Ми з Геленою сиділи навпроти продавця, підписували документи. Треба було зробити передоплату, десять відсотків. Пам’ятаю, в горлі пересохло, тож я швидко все підписав, аби швидше випити склянку води.
Коли вийшли з салону, спитав Гелену: «Ти бачила суму? Ті десять відсотків?»
«Так, 65 тисяч євро».
Я тільки тоді зрозумів, що придбав авто за 650 тисяч.
«Але ж воно гарне», — сказав собі.
***
Були часи, коли я витрачав гроші легко. Купив будинок, про який мріяв у дитинстві, яким захоплювався, проїжджаючи повз на краденому велосипеді. Це найгарніший будинок у Мальме, розова вілла. Найприємніша відплата.
Я заплатив цілий статок, аби переконити тих, хто там жив, продати будинок. І втратив чимало, коли сам продав його.
Якщо купуєш від серця, завжди втрачаєш. Якщо думаєш головою — тоді маєш заробіток.
Зараз мені сорок років, а не двадцять. Я інвестую з розумом, витрачаю тільки якщо впевнений, що це гарна угода.
Наприклад, будинок, який колись був церквою, то була гарна угода.
Гелена, експертка у моді та дизайні, зробила неймовірно елегантний ремонт. Вона має смак, дійсно розуміється на цьому. А коли питає мою думку, я роблю вигляд, що думаю, і щось буркочу: «Ну, не знаю…»
Ця будівля у серці Стокгольму вразила нас. Церква кінця XIX сторіччя. Придбали її, декілька років реставрували — мали на меті зробити місце, де оселимося після закінчення моєї кар’єри.
Там п’ять поверхів. Всередині є все. Якщо буде війна, ми пересидимо її без проблем. Аби їжу привозили.
Я трохи перестарався, в стилі Ібри.
Де живе бог? Звісно, у церкві.
Це також відплата. Хлопець з бідної родини поставив дім серед багатіїв.
***
Ви вже зрозуміли, що автівки для мене є більше, ніж пристрастю. Це мій адреналін, моя втеча назустріч свободі, моє відчуття сили.
Подобається мати те, чого не мають інші.
Якщо, наприклад, скажете мені, що існує якась річ і я жодним чином не можу отримати її, мозок одразу почне шукати варіанти. Це виклик.
Так і з автомобілями. Втім, це особлива пристрасть, її коріння — в минулому.
В гетто, аби показати, що в тебе добре йдуть справи, мав купити нове авто. Тоді люди могли сказати: оцей — успішний.
Не існувало потужнішого символу ніж помітна автівка.
Тому я й досі купую багато авто. Останнє подарував собі на сорокаріччя.
Коли вигадують назву для яхти, зазвичай це щось помпезне, з кіно: Чорна Легенда, Золота Зірка, Леді Мері… Я подумав: моя яхта називатиметься Невідома, Unknown. Уявляю, як люди дивуються: «Що за ідіот назвав яхту невідомою? Що це за назва?» Потім бачать мене: «Дідько, це ж Ібрагімович!»
Яхта невідома, проте її власник — дуже відомий. Мені подобається такий контраст. На мою думку, ідеальна назва.
Придбав яхту, щоб насолоджуватися морем, свободою, зі своєю родиною. Під час ковіду це ще й більш безпечно. Я не знав, чи сподобається яхта дітям. Але з першого дня вони були у захваті: чотири-п’ять годин поспіль у воді…
Проте зрештою ми зрозуміли — ця яхта занадто мала для нас, перебралися на більшу. Яхта потрібна для того, щоб жити морем, а не стояти в порту. Нова має ту саму назву, Невідома.
Яхта — це не інвестиція, це розкіш. Гроші потрібні не лише для того, аби заробляти ще більше грошей. Треба насолоджуватися життям.
Я мав апартаменти в Нью-Йорку, в Trump SoHo на Мангетені. Просто топ. Здавав їх в оренду, коли не жив там. Все було чудово, аж потім Дональд Трамп став президентом США, Trump SoHo спорожнів. Ніхто більше не хотів там жити. Почалися протести. Довелося продати, адже попит зник. Я втратив половину від інвестованого. Трамп винний мені ті гроші.
Маю консультантів, які вивчають можливості для інвестицій. Коли щось знаходять, ми разом все вивчаємо, обговорюємо, приймаємо рішення. Це також адреналін. Я не просто вкладаю гроші. Мені подобається спостерігати за проектом, бачити, як він зростає. Наприклад, кондомініум Eighty Seven Park у Маямі. Ми придбали його, потім вдало продали.
З Максвеллом, Верраті та Сірігу ми заснували компанію (я там мажоритарний акціонер), що інвестує в приватні капітали. Я особисто слідкую за процесами, спілкуюся з фінансовими консультантами, з брокерами. Прикладаю зусилля, аби знати, що діється, ставлю питання, вчуся. Маю завжди ідеально контролювати ситуацію. Бо я ж не даю комусь мішок з грошима і не кажу: «Роби, що хочеш». Ні, я беру участь у всьому, оцінюю ризики.
Центр паделя в Стокгольмі, наприклад, є дуже популярним. Невдовзі відкрию ще один, у Мілані, на 19 кортів.
А ще я придбав лісові угіддя, аби полювати та насолоджуватися природою. Раніше я полював за гроші, але це коштувало дуже дорого, мої друзі не могли дозволити собі витрачати такі суми. Тож я купив ті ліси, тепер вони полюють там безкоштовно.
На моєму острові багато оленей, муфлонів, диких свиней. У лісі на півночі, біля Норвегії, — зайці, птахи, лоcі, ведмеді.
Полювання — це адреналін, це пригода. На природі я почуваюся вільним. Це первісна сутичка зі звіром: ти маєш розум, він — інстинкти. Треба вивчити опонента, його рухи, його шляхи, вітер, запахи.
Це не так легко, як здається, особливо в моїх величезних лісах, де немає жодних огорож. Звір може втекти, сховатися у безпечному місці.
Насправді я почуваюся, як вони. Живу інстинктами, потребую свободи.
Втікаю.
Далі буде
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
