ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 2. ДРИБЛІНГ (АБО ПРО СВОБОДУ). ЧАСТИНА 1

9 min readJul 20, 2022

ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)

Коли я був молодим, використовував дриблінг, аби познущатися з суперника. Прокидував м’яча йому поміж ніг, йшов далі, повертався і говорив: «Бачиш, що ніколи не зможеш мене спинити?»

В Аяксі дриблінг був для мене всім. В юності я обожнював фінти.

Найбільш ретельно вивчав рухи бразильців: Ромаріо чи Роналдо Феномена. Вони рухали м’яча зовсім не так, як всі інші: маленькими дотиками, не відриваючи від нього ногу. Тиц-тиц… зовнішньою стороною стопи, внутрішньою, дуже швидко… тиц-тиц. Так роблять гравці в бенді, хокей з м’ячем на льоді, що дуже поширений у Швеції. Вони торкаються м’яча обидвома боками ключки, з фінтами проходять опонента. Те, що шведи роблять ключкою, бразильці роблять ногами.

Еластіко… Я був в захваті від еластіко. Це мій улюблений фінт. Я називав його snake, змія. Двома дотиками, звиваючись, ти обігруєш суперника, а потім кусаєш, як кобра. Тиц-тиц…

Я вивчав бразильців, бо вони завжди демонстрували щось таке, чого від них не очікували. Годинами стирчав на вулиці, тренуючи еластіко. Це дуже красиво, коли виходить. Ти можеш ненавидіти гравця, принижувати його з трибуни, але коли він робить еластіко, замовкаєш. Думка лише одна — яка ж краса!

Мені подобався також переступ, але не виходило бути таким вибуховим, як Роналдо. Він стартував, як ядро з гармати. Ви ж пам’ятаєте його гол Лаціо в фіналі Кубку УЄФА в Парижі, коли Роналдо грав за Інтер? Один фінт, другий, третій. Качнувся вправо, качнувся вліво, воротар Маркеджані завалився на бік, а він його спокійно обійшов.

Але в Ювентусі Капелло запитав мене: «Дріблинг — це чудово, але заради чого? Щоб ударити, створити момент, навісити? Добре. Дріблинг заради дріблингу — недобре».

Зараз я в тому віці, коли дриблінг вже став надто виснажливим для мене. Один фінт — і треба відновлюватися, а мені потрібні сили, щоб атакувати. Як казав Ван Бастен: «Найкращий спосіб допомогти команді — забивати».

Отже дриблінг більше не є моїм першим вибором. Треба берегти енергію для голів. Маю грати просто, а це — найскладніше. Пасувати, бити — базові принципи футболу, який є елементарним спортом, хоча ми й ускладнюємо його. Що кажуть тому, хто надмірно захоплюється фінтами? Грай простіше! Тож справжній виклик — це не ефектний дриблінг, а проста гра на команду, в той час як твоє его вимагає вразити глядачів.

Дриблінг — розвага для юнаків. Як ото ставати на заднє колесо мопеда, щоб здаватися крутим. З віком ти надаєш перевагу авто з чотирма колесами, які міцно тримають тебе на дорозі.

Але дриблінг для мене також був потребою у свободі. Бажанням втекти подалі, залишити все позаду, бути на самоті, з вітром в обличчя на порожньому полі, де мій талант помітний якнайкраще.

Коли я став Іброю, казав тренерам: «Ок, розповідайте про свої схеми, але біля воріт я сам буду вирішувати, що робити». Я досягнув такого рівня, коли краще знав, що потрібно команді. Манчіні в Інтері дозволяв мені творити. Гвардіола в Барселоні — ні.

У Барселоні все було запрограмовано та заплановано. Я не був собою, адже мені говорили, куди й як бігти. Став в’язнем.

Якщо ти говориш Ібрі, що йому робити, це означає, що Ібра тобі непотрібний. Ти ж мав знати, що ніколи не зумієш його змінити.

Я говорив про це Гвардіолі: «Якщо тобі не подобається, як я граю, залиш мене в запасі». А він все просив мене залишатися біля воріт, грати на ближній штанзі. Я можу це робити, але це не мій стиль гри.

Спочатку я намагався адаптуватися, докладав максимум зусиль, бо це ж Гвардіола хотів бачити мене у команді, бо це був цікавий виклик для мене. Але ще до переходу я чув звідусіль: «Ібра — не той центральний нападник, що потрібний Барселоні, не той тип гравця, у нього не вийде…» Я силився довести — вони неправи. Хотів показати всім у Барселоні — можу стати одним з них. Але у кожній ситуації на полі доводилося думати двічі. Перше рішення було «моїм», інстинктивним. Друге — таким, що подобалось їм. І так з кожним словом, з кожним рухом. Я думав двічі, жив два життя. Перестав бути собою, таке сталося зі мною вперше. Витримав півроку, а потім вибухнув.

Гвардіола мав знайти спосіб зробити так, аби ми з Мессі грали разом. Це його робота. Але у нього не вийшло, а от Луїс Енріке знайшов рішення поєднати Мессі, Суареса та Неймара.

Розумієте, Гвардіола міг би обирати між Мессі, Роналду та Кейном. Боси Сіті придбали би їх. Але він не захотів нікого з трьох. Бо вони надто великі зірки, надто сильні характери. Філософ надає перевагу гравцям, які одразу підкорюються йому.

***

Cистеми та схеми важливі, але також важливі фантазія й якість. Якщо ти впевнений, що перемагаєш завдяки системі, то навіщо підписувати Ван Бастена? Можна поставити в напад будь-кого. Я помиляюся? Але ж саме Ван Бастен допомагає тобі підіймати кубки. Це він — чемпіон, який виграє матчі, робить різницю завдяки якостям, яких інші гравці не мають. Але йому потрібна свобода, щоб продемонструвати їх.

Я б ніколи не сказав Неймару відмовитися від дриблінга, бо це його мистецтво. Це ніби сказати художнику не малювати. Швидкому гравцю я б ніколи не сказав: «Біжи повільніше». Я б намагався використати його швидкість на користь команді. Система може допомогти, надати колективу якоїсь форми, але нападник, наближаючись до воріт, має керуватися інстинктами.

***

Форма, як і схема, може стати кліткою, що позбавляє тебе свободи.

Залишитися вдома, куштувати те, що приготувала мама, — це зручно, але я завжди волів ходити по вогню. Поїхав зі Швеції, щоб грати в Аяксі, в Нідерландах, а потім почав шукати ще більший виклик. Кожного разу думав так: я прихожу на нову територію і хочу побачити, чи здатний робити те саме, що раніше. Якщо в мене виходить, то невдовзі настає час рухатися далі, щоб зростати як людина і як футболіст. Так я став тим, хто я є.

Я не кажу, що Мальдіні і Тотті, залишаючись все життя в одній команді, були слабкими чи боялися. Ні, я їх дуже поважаю. Знаю, що кожний випадок окремий, дуже багато залежить від людини. Але мені важко залишатися на одному місці. Стаю неспокійним. Маю шукати новий виклик.

Як я можу критикувати Хакана Чалханоглу за перехід з Мілана до Інтера, якщо сам тисячу разів робив подібне?

Маємо лише подякувати йому за все, що він зробив для команди, і побажати успіхів у майбутньому.

Прозвучить неприємно, але Чалха скористався трагічною ситуацією. Посеред матчу чемпіонату Європи між Данією та Фінляндією гравець данської збірної та Інтера Еріксен переніс серцевий напад. Тож Інтеру був потрібний футболіст на цю позицію, це відкрило двері для Хакана. А до цього епізоду він не мав жодної пропозиції: ані від Інтера, ані від інших клубів.

Хакан — чудовий хлопець. Він дуже виріс завдяки мені. Став сміливим, повірив у себе, тепер має новий виклик: «Чи зможу я робити те саме без Ібри?»

Підчас Євро я слав повідомлення йому й Анте Ребичу: «Важко без Ібри, так?»

Вони відповідали емодзі з усмішками.

До моєї появи статистика Чалхи була набагато гірша, а Ребич майже не грав. Я часто жартував щодо Хакана: «Це я винний, що тебе не влаштовує пропозиція Мілана, адже саме я зробив тебе великим гравцем». А Анте говорив: «Продовженням контракту ти зобов’язаний лише мені. Пам’ятай про це…»

***

Насправді, незважаючи на схеми та форми, футбол позбавив мене свободи з першого дня.

Варто зазначити, що ніхто, з пістолетом у скроні, не змушував мене ставати футболістом. Це був мій вибір, а я не хотів би нічого змінити в своєму житті. Без футболу я був би ніким. Я всім зобов’язаний м’ячу. Завдяки футболу я — той, хто я є, живу життям, яким живу, побачив світ, познайомився з цікавими людьми. Я завжди буду вдячний своїй професії.

Але ж і я багато дав футболу.

Всі гадають, що будти футболістом — це круто та легко. Але чи ви знаєте, наскільки важко жити за розкладом? Знаєте, яке в нас життя? Прокидаємося, снідаємо, тренуємося, обідаємо, відпочиваємо, тренуємося, граємо два матчі на тиждень. І так знову і знову протягом 15–20 років. Якщо на тижні матч Ліги чемпіонів, ти можеш бути на базі чотири дні з семи. Поява Максиміліана та Вінсента ще більше ускладнила ситуацію. Я пішов зі збірної, щоб бути з ними частіше.

Коли вирішив повернутися, напередодні Євро, журналісти на прес-конференції питали про синів. Я розплакався. Згадав, як плакав Вінсент, коли я йшов з дому. Це дуже боляче.

***

Так, багато футболістів добре заробляють, мають яскраве життя. Але люди не розуміють, на які жертви йдуть спортсмени. Спорт забирає величезну частину звичайного життя. В 35 років гравець закінчує кар’єру. Він тепер повністю вільний, не живе за розкладом. Але йому вже не 20.

Я не жаліюся, що пропустив дискотеку чи вечірку з друзями. Але наголошую — на 20 років я втратив можливість робити те, що мені заманеться. Зараз мені 40, я інша людина. Яким буде моє життя після такої кількості жертв? Що буде далі?

Багато футболістів, завершивши кар’єру, стикаються з депресією. Що тепер робити, якщо розкладу немає? Свободи стає забагато, це величезне море, що лякає. Компас, за яким треба було йти, втрачено назавжди.

Зараз я все чітко знаю. 10:00 — Міланелло, 10:30 — початок тренування. Невдовзі все зміниться. Що я робитиму? Відвезу хлопців до школи. А потім? Буду сидіти там і чекати, поки закінчаться уроки? Ні, поїду до залу, позаймаюся трохи: півгодини-години з великою інтенсивністю… А потім? Протягом 20 років ми почуваємося живими завдяки адреналіну, який дають нам поле та тисячі вболівальників. Тепер треба шукати інше джерело. Це нелегко.

Багато хто йде на телебачення, стає коментаторами. Знаєте, чому це не для мене? Вони потребують уваги. Не грошей, а саме уваги. Роками на них дивилися 80 тисяч людей, про них писали журналісти. Отже, вони йдуть коментувати. Мене це не цікавить. Мені не потрібна увага. Я же на такому рівні, що матиму її у будь-якому випадку.

Я міг би стати тренером. Насправді я вже допомагаю молоді та команді рости. Але, судячи з тренерів, з якими я працював, це величезний стрес. Не знаю, побачимо. В футболі потрібний час, аби навчитися. Великий гравець не стає великим тренером, тому що добре грав. Треба вміти передати свої ідеї іншим, тим, хто тепер грає за тебе. Це найскладніше. В цьому різниця між сильним тренером та звичайним.

Починати треба з молоді чи маленької команди, щоб мати змогу помилятися та вчитися на помилках, набиратися досвіду, а потім, крок за кроком, йти вгору — туди, де помилятися вже не можна. Я ніколи не починав би з топ-клубу, як Пірло. Це вже помилка. Якщо навіть одразу перемагатимеш, все одно нічому не навчишся. Лише поразки вчать. Аби рости, треба мати можливість помилятися.

Не знаю, що робитиму завтра зі своєю свободою. Але знаю, що поки що не почуваюся вільним.

Припустимо, я вирішив прогулятися. Не можу пройти сто метрів, аби хтось мене не потурбував. Якщо тебе турбують, це не свобода. Не знаю, чи матиму колись так свободу. Гадаю, ні. Я вивів свою роботу на такий рівень, що маю розуміти наслідки. Де я почуваюся вільним? На природі, коли їду до лісу, де звірі не знають мене. Хоча я в це не вірю, я відомий навіть серед звірів… Я ж і сам звір.

Я вільний на маленькому острові посеред озера Меларен, вільний у своєму власному лісі, на кордоні з Норвегією. Там, в горах, на півночі, маю невеличкий дім без електроенергії і водопостачання. Взимку туди можна дістатися лише снігоходом. Більше тисячі гектарів території. Аби ви зрозуміли: Міланелло — це десь 16 гектарів. Там немає ризику зустріти людей.

Тож там я насправді вільний. А ще в лодці, але морю я не надто довіряю, не знаю, що там унизу. А от у лісі повністю контролюю ситуацію. Втім, жити там завжди не можна — серед дерев, далеко від усіх, я б збожеволів.

***

Кажуть, у футболістів чудове життя. Так: адреналін, підписуєш контракти, всі тобі говорять, що ти найкращий. Але закінчуєш кар’єру, і не залишається нічого. Немає адреналіну, немає чогось, чому радіє твоє его. Хіба що можуть сказати, що ти був найкращим. Не є, а був. Коли футболісту щось потрібне, він робить дзвінок — і йому це приносять. Екс-футболіст робить дзвінок і чує: «Ок, приїжджай і візьми».

***

Я боюсь йти з футболу, бо не знаю, що буде далі. З кожним днем я все ближчий до цього моменту і розумію, що страх росте. Гроші — не проблема. Їх мені вистачить. Питання інше — що я робитиму? Невдовзі моїм хлопцям виповниться 18, у них буде своє життя. А я? Від цього мені неспокійно. Я гадав, що готовий закінчити і присвятити себе чомусь іншому. Але час минає, а я нервую все більше й більше.

Я маю знайти адреналін, який зараз мені дає дуель з К’єлліні. Але де? Я ж не можу вийти на вулицю та сваритися з перехожими. Я — не божевільний. Бізнес? Можливо, це варіант. Якщо все вийде, зірву джекпот. Але це не той адреналін, завдяки якому я почуваюся живим.

Далі буде.

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:

Патреон
Донат у Телеграмі

Підписуйтесь на телеграм-канал ДжанлукаЛападула