ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 4. М’ЯЧ (АБО ПРО ЛЮБОВ). ЧАСТИНА 1
ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
Мій перший м’яч — Select, у дитинстві ми грали ним у саду Мальме. Гумовий, із зірками. Чим більше він бився об землю та гальку, тим більше злазило покриття, м’яч ставав ідеальним. Новий, яскравий і чистий — це не те. Оті жахливі пластикові м’ячі, що були у всіх, — також фігня. А от Select, після сотень ударів, змінював шкіру, як змія, скидував луску, перетворювався на білу пляму, облако серед пилу. Оце і було ідеально.
Отой обдертий Select — мій улюблений м’яч. Сонце нашого кварталу. Ми всі оберталися навколо нього, з ранку до самого вечора. Мені здавалося, що з цим м’ячем я здатний на все. Я вигадував фінти, йшов у дріблінг, уявляв матчі, суперників, битви… З тим м’ячем я почав мріяти.
Я не дуже вірю тим, хто розповідає, що почав грати м’ячем, зробленим з ганчір’я чи шкарпеток, набивав каменці, кокосові горіхи, банки. Ніби всі навколо — це Пеле. Фігня. Більшість хоче перетворити свою історію на казку. Навіщо?
Моїм м’ячем з ганчір’я був обдертий Select.
Мені знадобився час, аби зрозуміти, наскільки важливо зберігати речі, які мають значення в моїй кар’єрі. Спочатку я не зберігав нічого. Навіть не маю футболки Аякса та Ювентуса.
Я думав лише про майбутнє, біг уперед. Потім зрозумів, як чудово було б одного дня розповісти дітям про мій шлях, показати речі, які допомогли мені пройти його. Коли торкаєшся речей, спогади більш чіткі. Тож тепер зберігаю все: футболки, бутси, м’ячі.
Гелені не подобається бачити це все вдома, тому поки ще всі мої «спогади» зібрані в пакетах. Я також зараз не маю потреби на них дивитися, але колись зроблю музей. Особливе місце там буде у м’яча Adidas, яким я забив той гол через себе Англії.
Маю всі м’ячі, якими робив хет-трик — за традицією автор трьох голів забирає їх додому, з підписами гравців. У пакеті — м’яч Roteiro, яким забив Італії на Євро-2004. Тоді хет-трику не було, я не мав права привласнити його. Тому доручив цю місію одному з менеджерів збірної: «Ти маєш принести мені його».
Йому вдалося.
Тепер той м’яч у мене вдома.
Для мене м’яч — не лише знаряддя праці, це не комп’ютер, який я залишаю в офісі. М’яч — це любов, частина мене, жива річ, як той пес, якого я милую, беру на руки, обіймаю. Коли зустрічаю м’яча, маю обов’язково зробити кілька дотиків, понабивати, спробувати виконати фінт.
Буває, ми з Максом і Вінсентом у вітальні, я намагаюся обіграти їх, починається гра. Гелена дуже таке не любить. Їй не подобається, коли ми заважаємо на кухні.
Мої діти вчилися в мене. Якось вони звонили зі Стокгольма, ми розмовляли по відеозв’язку, і я зрозумів, що одночасно вони набивають м’яча. М’яч стає частиною тебе, ти не сприймаєш його як щось стороннє. М’яч — не як взуття, він — продовження ноги.
Чув, що бразильский журналіст, споглядаючи Пеле, якось сказав: «Хотів би я мати такий само інтимний зв’язок з дружиною, як Пеле — з м’ячем».
У мене з м’ячем саме такий зв’язок.
В юності я був надто самозакоханий, величезне его заважало проявляти інтерес до інших людей. Я питав себе, чи зможу колись покохати.
А ще я був дуже сором’язливий. Тремтів, коли говорив з дівчатами, завжди нервував. Тож у мене це все почалося набагато пізніше, ніж у однолітків. Напередодні першого побачення я занотував усе, що мав сказати. Якщо вона змінювала тему, я йшов за планом, ставим питання, яке було вже підготовлене. Це була непроста розмова.
Я жив у двох світах, які були дуже далеко один від одного. Коли грав у футбол, відчував себе сильнішим за всіх, не боявся нікого. За межами поля невпевненість перемагала.
В першу чергу, я думав про гру, а не про дівчат, як багато моїх друзів. Вони ні про що більше не говорили — лише вихвалялися своїми здобутками і пригодами. Мені також подобалося сходити на дискотеку, познайомитися з дівчатами, але мене не цікавили розмови про них. Та й зустрічатися з кимось я не хотів.
Серйозні стосунки у мене були лише двічі в житті: до Гелени та з Геленою.
Але в молодості моїм справжнім партнером був м’яч.
Італійці (та й не лише вони) вважають, що всі шведки гарні, біляві, усміхнені та розкуті. Це такий колективний образ, я знаю. Я зіштовхнувся з цим образом у 17 років, коли вперше вибрався до центру Мальме. В моєму кварталі жили самі іноземці, дівчата мали темне волосся, темні очі, багато хто носив паранджу. Стокгольм вразив мене ще більше. «Всі ці білявки в одному місці… Це ж ненормально…»
Я дорослішав, два світи зближувалися.
Перші успіхи в футболі зробили мене більш впевненим. Тепер я не намагався здаватися не таким, яким був. Говорив собі: «Ти в порядку, Златане, будь собою. Якщо ти їй не сподобаєшся, то її проблеми».
В Амстердамі я відвідав Квартал червоних ліхтарів: жінки у вітринах, таке інше. Мені було цікаво, багато чув про це місце. До мене якраз приїхали друзі з Мальме, тож ми з ними гуляли там. Аж раптом хтось закричав: «Це ж Ібрагімович!»
Мене впізнали. Більше я там не бував. В Аяксі вбили б мене, якби дізналися, що був помічений у Кварталі червоних ліхтарів.
Є дуже відома фраза Вуядина Бошкова: «Якщо чоловік надає перевагу жінці, а не фіналу Ліги чемпіонів і холодному пиву, то це, напевно, справжнє кохання, але несправжній чоловік».
Але я вважаю, що той чоловік справжній.
У кожній історії кохання секс на початку відносин — це чистий адреналін. Потім він стає ще важливішим, адже робить пару міцнішою, унікальною.
Нам з Геленою допоміг футбол — він розлучав нас, відправляв мене в інші міста та країни, зачиняв в готелях. Таким чином ми тренували наше бажання.
Гелені непритаманні ревнощі. Вона більш зріла, має більше досвіду. Познайомилася зі мною, коли я був ще пацан, знає, що я був сором’язливий, не бігав за дівчатами. Знає, який я. Знає, що мені добре. А якщо тобі добре з людиною, ти не шукаєш іншу. Вона довіряє мені, а я їй. Я не з тих, хто перевіряє телефон коханої. Можливо, мене це турбувало у молодості, але зараз у нас міцні стосунки, в яких є довіра та повага. Без цього не можна бути разом впродовж 20 років.
Декілька років тому я відпочивав на Сардинії і вирішив завітати до Сільвіо Берлусконі. Ми чудово поговорили, жартували, серед іншого — і про кохання.
Мені завжди подобалося спілкуватися з президентом, хоча він постійно просив мене постригтися. Коли він приїжджав до Міланелло, присутність Берлусконі відчувалася в повітрі. Не було потреби його бачити. Коли він заходив до кімнати, всі присутні випрямляли спини, здавалося, навіть припиняли дихати. Обожнюю людей, які випромінюють таку силу, які змушують поважати себе та навіть трохи боятися.
Моя презентація на Сан Сіро, перед грою з Лечче у 2010 році. Виходжу на поле, вітаюся з публікою, піднімаюся на трибуну, щоб подивитися матч. Берлусконі посадив мене поруч з ним і Галліані.
На початку другого тайму президент каже: «Златане, можеш посунутися? Зараз прийде дуже важлива людина».
«Та звісно, якщо ви просите…»
Тож я посунувся, Галліані також. Я гадав, це буде політик чи функціонер великого клубу.
Минули десять хвилин — нікого. Місце порожнє.
За 15 хвилин всі встали і привітали чарівну жінку на неймовірних каблуках. Вона сіла поруч з Сільвіо.
Берлусконі подивився на мене та підморгнув. «Дуже важлива людина…»
***
Я люблю своїх дітей понад усе в світі. Для мене вони завжди будуть на першому місці.
Любити їх — це захищати, мати величезну відповідальність керувати їхньою свободою. Вони не мають дозволу користуватися соціальними мережами, адже я не хочу, щоб їм було боляче від того, що вони там можуть прочитати про мене.
У моєму інстаграмі лише одне фото моїх дітей та родини.
Проте в інтернеті я бачу безліч дітей. Хтось вже має свій профіль, у сім-вісім років у них тисячі підписників. Ці діти, коли виростуть, будуть задоволені, що вони вже застрягли у цьому світі? Що знають їхні батьки? Мої діти вирішуватимуть самостійно, коли вже зможуть збагнути, який фальшивий діджитал-світ. Зараз ще рано, тому — жодних соцмереж.
Мова не про те, щоб тримати під ковпаком. Я маю вказати синам шлях, яким вони підуть самі та як їм заманеться. Якщо в 25 років все ще житимуть з батьками, виходить, я десь помилився.
Максі та Вінсент мають також навчитися розуміти, що таке дружба. З цим у них проблем немає, ставлять правильні питання: «Чому цей хлопець хоче дружити зі мною?»
Хлопці припинили спілкуватися з деякими «друзями», для яких було важливе лише ім’я їхнього батька. Вони самі прийняли рішення, не я.
Ніколи не забуду, як батьки моїх одноклубників написали петицію до керівництва юнацької команди з вимогою виключити мене, адже я ніби хуліган. Я не прагну нікого виключати, мені лише важливо, щоб моя популярність не мала негативного впливу на синів.
Я вже казав, що Макс і Вінсент ненавиділи футбол. Вони заздрили, але потім потрапили до мого світу, і я став їм не лише батьком, а й тренером. Вони слухають мене інакше.
Проблема в тому, що я дуже відвертий. Якщо хтось не працює, як має, я говоритиму з ним однаково: чи то Браїм Діас, чи мої діти.
Якщо треба, я скажу: «Сьогодні ти не працював добре, ти облажався».
Я не вмію бути м’якшим, згідно з моєю філософією, не говорити людям правду — шкодити їм.
На полі так само. Якщо я вкажу партнеру на його помилку, він, впевнений, що все зробив правильно, замислиться, проаналізує момент і наступного разу вже не помилиться.
Я ніколи не роблю селфі та фото з людьми на тренуваннях моїх синів, тому що там, на трибунах, я — батько, а не Ібра. Це їхній простір, вони мають бути в центрі уваги, а не я. Вони Максиміліан і Вінсент, а не діти Златана. Тому ми записали їх до школи під прізвищем мами. Вони не мають все життя прожити синами Ібрагімовича.
Я говорив з ними про це.
«Хлопці, психологічно ви маєте бути набагато сильнішими за мене у вашому віці. В школі, на полі, всюди вас будуть порівнювати зі мною. Ви не втечете від цього. Якщо не будете сильними, не впораєтеся. Це не ваша провина і не моя. Просто так склалося».
Максиміліан старший, у нього сильніший характер. Коли прийшов час, я запитав його: «Яке прізвище хочеш мати? Сегер чи Ібрагімович? Можеш обрати».
Прізвище дружини давало захист, свободу. Моє змушувало завжди бути готовим до проблем.
«Я — Ібрагімович», — відповів Максиміліан.
Він — сильний. Вінсент ще має зробити вибір. Для нього поки зарано. Між ними рік різниці, але у цьомі віці це дуже багато.
Я слідкую на матчами та тренуваннями хлопців з Мілана, завдяки камері на полі Гаммарбю. Потім ми спілкуємося, все обговорюємо.
Одного дня бачу, як тренер втішає Вінсента. Мабуть, щось сталося.
Тож після тренування телефоную молодшому: «Як будеш сам, у своїй кімнаті, набери мене».
Коли він дзвонить, одразу запитую: «Як ти?»
Це відеозв’язок, я одразу помічаю, що він не дивиться на мене, що йому важко дихати.
«Заспокойся, Вінсенте. Дихай. Коли будеш готовий, розповіси мені, як справи».
Він заспокоюється, за кілька хвилин каже: «Не дуже».
Розумію, як важко йому це визнати. Адже мої хлопці завжди хочуть бути сильними в очах батька. Вони не мають мені нічого доводити, але придумал собі всяке — особливо коли почали займатися футболом.
Сини постійно питають Гелену, що думає про них батько.
Вони хочуть бути ідеальними для мене. Не розуміють, що для мене вони ідеальні у будь-якому випадку, лише тому, що існують. А ще краще, коли вони щасливі.
Втім, визнаю, я кажу все, що думаю, це створює тиск.
Постійно повторюю: «Чому ти хочеш бути звичайним, якщо можеш бути найкращим? Але це твій вибір, роби, як знаєш»
Я ніколи не хотів бути звичайним. Звичайних багато, а найкращих мало. Тому я завжди вкладаю 200% у те, що роблю.
«Мені недобре», — каже Вінсент.
«Що сталося?»
«Я скучив».
Ця фраза — ніби ніж у серце.
Я прямо зараз розірву контракт з Міланом і повернуся додому. Адже сини на першому місці, немає нічого важливішого за них.
Далі буде
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула
