ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 8. АРБІТР (АБО ПРО ЗАКОН). ЧАСТИНА 1
ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
ГЛАВА 5 (частина 2)
ГЛАВА 6
ГЛАВА 7 (частина 1)
ГЛАВА 7 (частина 2)
На початку кар’єри арбітри були для мене найлютішими ворогами.
Я нападав на них, як гладіатор на тигра, а вони захищалися жовтими та червоними картками. Був бомбою, що вибухала після кожного свистка, впевнений, що всі судді — проти мене. Великий, високий, міцний — мою силу плутали з жорстокістю. Я ж був здатний зупинити м’яча на висоті двох метрів від газону завдяки прийомам тхеквондо. А ще на такій висоті багато голів суперників. А якщо йшов у зіткнення з тими, хто зростом поменше — міг зашкодити їм, навіть не рухаючись. Але це ж не я жорстокий, просто вони маленькі.
Потім хтось порадив мені берегти енергію, не витрачати її на арбітрів, зосередитися на грі. Процес був довгим, але я навчився.
Пройшло 800–900 матчів, і я зрозумів, що сперечатися марно. Якщо вони просвистіли, то вже не змінять рішення. Мені 40 років, маю двох синів. Я вже дорослий. Тож тепер допомагаю арбітрам, коли є можливість. Якщо це йде на користь моїй команді — чудово!
Коли повернувся до Італії, помітив, що судді мене поважають, розмовляють зі мною інакше. Можливо, це якраз через те, що моє ставлення до них змінилося. Я простягаю їм руку допомоги, а вони не тримаються від мене подалі, як раніше. Навпаки — пояснюють свої рішення, хочуть співпрацювати зі мною, щоб вирішувати деякі проблеми на полі.
Втім, не всі.
Парма — Мілан, 10 квітня 2021-го.
Захисники пару разів жорстко проти мене грають, і я звертаюся до арбітра: «Бос, будь уважний»
Не відповідає.
Невдовзі грубий фол проти Чалханоглу.
Я знову: «Бачив?»
Не реагує.
Отже я продовжую: «Якщо не хочеш працювати, йди додому. Буде краще».
Він нарешті заговорив: «Мене не цікавить твоя думка».
«Ага, не цікавить? Мені здається дивним…»
Йому почулося зовсім інше. Заміть «дивним» («strano») — «виблядок» («bastardo»). Червона картка. Між нами двадцять метрів — він реально міг недочути. Втім, можливо, вирішив покарати мене і просто чекав слушної нагоди.
Абсурдне вилучення. Я намагаюся підійти до нього, вимагаю пояснення, а він рухається у протилежному напрямку, тікає. Кричу: «Стій…» Ребич зупиняє мене. Ок, не ускладнюватиму ситуацію.
Йду с поля, кажу Піолі: «Містере, я визнаю свої помилки завжди. Ви знаєте. Але цього разу я нічого не зробив. Нічого. Подивитися потім запис, побачите».
Є багато відео в Youtube, легко прочитати по губах: «Мені здається дивним..»
Мені дискваліфікували на один тур, хоча пряма червона за регламентом передбачає два матчі. Проти Марески були вжиті заходи. Визнали, що він був неправий.
Але ж я пропустив півтора матчі і знову почув звичайну історію про «поганого хлопця» Ібру, які не вміє себе контролювати. Це неправда. Я повністю контролював ситуацію. Що можу зробити, якщо арбітр помиляється?
Біллі Костакурта тоді ляпнув: «Лідер не може дозволити собі залишати команду в меншості».
Я послав його, через друга: «Ти не знаєш мене як людину. Тож маєш мовчати. Перш ніж говорити про мене, вивчи предмет. Помилився арбітр, а не я. Я нічого не міг зробити, щоб уникнути того вилучення».
Спочатку я волів лише нищити арбітрів, тепер розумію, наскільки важка їхня професія, який тиск вони витримують. Це помітно навіть під час тренувальних матчів у Міланелло. Хлопці завжди жаліються, кажуть, що той, хто судить, знаходиться під психологічним тиском з мого боку та приймає відповідні рішення.
«Команда Ібри постійно заробляє пенальті!»
Та ні. Навпаки я часто прошу «суддю» не звертати на мене уваги, не робити подачки, адже мені це не потрібно.
Я гадаю, що був би гарним арбітром, бо маю характер. Цікаво, чи знайшовся би гравець, який мене не поважає, який мене не послухає.
Я дозволяв би грати, рідко свистів. Люблю жорстку гру — саме жорстку, а не жорстоку. Лише найдосвідченіші арбітри відчувають різницю між цими поняттями.
Одного разу я звернувся до голови комітету арбітрів під час зборів на старті сезону: «Ви ж не знаєте, чи хочу я зробити комусь боляче, коли йду в зіткнення. Визначаєте жорстокість фолу, зважаючи на картинку. А там може не бути зовсім нічого жорстокого, просто ігровий момент».
А от футболіст завжди знає, з якою метою на ньому фолять. Тож, мені здається, екс-футболісти у ролі арбітрів — чудова ідея. Не ті, що грали в Серії А, адже вони мають зв’язок з якоюсь командою. Менш відомі, що виступали у нижчих дивізіонах, але знають гру зсередини. Це ще й була б для них можливість потрапити на легендарні стадіони на кшталт Сан Сіро й Олімпіко.
Гадаю, що багато арбітрів були закоханими в футбол дітьми без таланту. Але вони все ж знайшли спосіб бути на полі з найкращими. Інакше нащо ставати арбітром? Хто змусив їх?
Коли я грав в Італії вперше, меня запам’яталися шоу, де три-чотири години поспіль обговорювали рішення арбітрів. Бідолахи завжди були в центрі уваги, завжди були винними. Зараз стало краще. Окрім VAR, що створює непорозуміння. Я ще й досі не зрозумів, як воно працює. Арбітр змушений йти до монітора, якщо його зовуть ті, хто на VAR? Чи ні?
***
Не лише рефері просять про допомогу старого Ібру. Суперники також. Наприклад, Саррі. Був момент, коли я став на сторону закону. Як стрільці з вестернів, що отримують зірку і перетворюються на шерифів.
Мілан — Лаціо, 12 вересня 2021-го.
Ми перемагаємо 2:0, я з м’ячем. Віддаю пас, і Лейва жорстко грає проти мене ззаду. Я інстинктивно хапаю його за шию, бо дуже хвилююся. Тільки відновився після травми, пропустив чотири місяці. Не хочу знову бути поза грою.
Але це триває мить, я вже розслаблений, відпускаю його.
Підбігає Ачербі, починає бикувати: «Хочеш і мене вдарити?»
«Що ти верзеш? Це твій друг стрибнув на мене. Заспокой своїх хлопців, потім повертайся, поговоримо…»
Я дуже спокійний, сміюся, жартую з Педро, ми обіймаємося. Але навколо — хаос.
Саррі, їхній тренер, кричить мені: «Ібра, мені 60 років. Той не повинен мене поважати! Не має дозволяти собі таки жести!»
«Вибачайте, нічого не розумію. Що сталося? Про кого говорите?»
«Про Салемакерса».
«І що він зробив?»
«Показав мені два пальці, мовляв рахунок 2:0».
«Це не діло. Почекайте, я з ним поговорю».
Маю почути версію Алексіса. Я завжди захищаю своїх одноклубників.
Салемакерс каже, що Саррі назвав його «гімняним французом», а він нагадав йому про рахунок.
Все це неправильно. Заходимо в тунель, що веде до роздягальні.
До нас наближається спортивний директор Лаціо Таре, з яким у мене гарні стосунки. Також їхній воротар Пепе Рейна — він хоче поговорити з Алексісом.
Зупиняю його: «Слухай, Пепе. Ви вже напали на нього вдвадцятьох. Ти двадцять перший. Давай пізніше. Хлопець зрозумів. Дозволь мені поговорити з твоїм тренером. Це він попросив мене втрутитися».
Рейна: «Да хто ти такий?!»
Неправильне питання. Одне з тих, що мене найбільше нервують.
«Я — ніхто. А ти чого, бляха, хочеш, Рейна?»
Він заспокоюється.
Добре, веду Салемакерса до Саррі. Нехай самі вирішують проблему. Вони спілкуються, Алексіс вибачається. Кінець.
Шеріф Ібра виконав місію.
***
Березень 2015-го, ПСЖ — Лор’ян 3:1.
Забиваю тричі. Гра завершена, йду до арбітра, щоб забрати м’яча, за традицією. Сіньор Тоні Шапрон — легендарна постать, що увійшов в історію, вдаривши гравця Нанта. З типовим для французів его він каже мені: «Ні».
Ні? Що?!
Я зробив хет-трік, забрати м’яча — моє право. Але нічого не зробиш. Я попросив інший м’яч у менеджерів. Ігровий герой залишив собі.
Потім я дізнався, чому він це зробив. Шапрон дав інтервью англійській газеті: «Маю чотирьох дочок. Якщо вони не кажуть «будь ласка», коли щось просять, навіть не відповідаю. Так само було з Ібрагімовичем, йому не вистачало поваги та виховання».
Прикро, що він не сказав це мені в очі. Я би пояснив, що це він мав вручити мені м’яча і подякувати, адже судити матч з моєю участю — найбільша подія в його житті. Ще я б запевнив його, що мої два сини точно краще виховані за його чотирьох дочок.
Втім, частково французьких арбітрів можна було виправдати. Вони не мали досвіду, не були справжніми професіоналами. Підробляли суддями і не звикли стикатися з чемпіонами. Не відповідали рівню футболу, який несподівано запропонував ПСЖ.
Те саме з американцями. Просто жах. Я говорив їм про це: «Вам треба повернутися до школи та вивчити базові моменти».
Кожне зіткнення сприймали так, ніби я відправив суперника на кладовище. Але ж футбол — не баскетбол, контакт дозволений правилами.
Вони помилялися, їх кликали дивитися відеоповтор, а вони не йшли, бо горді. Одного разу арбітр поставив в наші ворота неіснуючий пенальті, а я запитав його: «Та що ти там побачив? Де ти був? Каву пив?»
Повертаючись до Франції — не варто забувати про мої слова в Бордо, вони були сказані через арбітра. Я тоді назвав Францію лайном, а не країною. Тож не варто було очікувати, що зі мною поводитимуться ніжно.
Якось стою у лінії поля, підходить четвертий арбітр і намагається забрати у мене пляшку води. Тягне руку, хоче взяти її в той момент, коли я якраз п’ю. Один раз, два, три. Мені доводиться відійти, виставити лікоть, аби захистися.
Що ти хочеш? Я стою за межами поля. Зникни! Яка ж дурня. Навіть в божевільні такого не побачиш.
З жінками-арбітрами я ніколи не перетинався, їх мало на цьому рівні. Можливо, краще їм працювати на лінії, втім, вже є ті, хто судить в полі і робить це гарно. У будь-якому випадку це перевага — перед жінкою чоловіки краще контролюють себе. Хочеш вибухнути через призначений пенальті, але заспокоюєш себе. А якщо все ж таки вибухаєш, це означає, що ти просто психопат.
Втім, аби бути арбітром найвищого рівня, треба бути дуже міцним психологічно. Не має значення, чоловік ти чи жінка. Тиск на полі неймовірний. Футболісти кричать тобі в обличчя, оточують, сперечаються. Хто не має сильний характер, після такого ризикує опинитися на прийомі у психолога.
Далі буде
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2023
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
Патреон
Банка Monobank
Донат у Телеграмі
Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула
