ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 9. ТРАВМА (АБО ПРО БІЛЬ). ЧАСТИНА 2

ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
ГЛАВА 5 (частина 2)
ГЛАВА 6
ГЛАВА 7 (частина 1)
ГЛАВА 7 (частина 2)
ГЛАВА 8 (частина 1)
ГЛАВА 8 (частина 2)
ГЛАВА 9 (частина 1)

Коли я отримав травму в матчі з Ювентусом дев’ятого травня 2021 року Фолькер Мусал, права рука Фу, прилетів аж до Міланелло, щоб проконсультувати мене. Розтягнення в іншому коліні, лівому.

Він радить консервативну терапію, але біль не минає, тож Фолькер знову навідується до Італії та оперує мене в румунському філіалі UPMC. Я повертаюся я до роботи, насолоджуюся болем і як завжди впевнений, що все вийде — нічого такого, повернуся ще сильнішим.

Так і є — коли починаю тренуватися, за чотири місяці після травми, мої показники є найкращими в команді. Я в кращій формі за одноклубників, що вже два місяці тренуються регулярно. Піолі здивований, майже наляканий: «Це ненормально, що ти в таких кондиціях».

Повертаюся на поле в матчі з Лаціо і одразу забиваю той гол, з самурайською косою на голові.

З Піолі ми ретельно попрацювали над планом, щодо моєї поступової інтеграції: півгодини з Лаціо, вихід в основі проти Ліверпуля на Анфілді, побачимо, як я почуватимусь після цих двох матчів і вирішимо, скільки готовий зіграти проти Ювентуса.

Але я знову поза межами поля — через тендиніт. Розумію — щось не так, треба щось змінити. Вперше в житті визнаю, що не є безсмертним. Я став людиною.

Надто старався відновитися, довести, що в 39 років я на тому ж рівні, що й одноклубники. Тепер застряг серед низки травм: м’язова втома і таке інше. Я повертався до тренувань і знову зупинявся. Мій організм надсилав низку сигналів, а я їх ігнорував. Прийшов момент прислухатися і змінити підхід до процесу відновлення, а змінити також стиль гри.

Я більше не можу дозволити собі постійні ривки в атаці, як в молодості. Тепер маю економити сили. Не можу всі 90 хвилин битися в повітрі. Тож я залишаюся на ногах, «включаюся», коли потрібен, більше працюю на голи інших, ніж на свої. Досвіду багато, він дозволяє розуміти, коли нагода слушна. Я став новим футболістом, адже адаптувався до вимог тіла, що постарішало.

Також я мав змінити ставлення до травм. Більше не міг повторювати собі: «Це фігня, повернуся в найкращій формі ніж колись був». Тепер мені потрібно більше часу на відновлення після матчу, більше часу, щоб організм впорався з наслідками удару чи розтягнення. Маю працювати набагато більше, ніж раніше. До тренувань з командою додаю щоденну серію індивідуальних вправ. Після тридцяти років я почав набагато більше уваги приділяти також харчуванню. Жодного маніяцтва, але прибрав з раціону деякі страви та напої, не їм пасту двічі на день. Якщо обідаю м’ясом, то вечеряю вже без нього. Також важливий сніданок, щоб добре розпочати день.

У сорок років я все ще граю на найвищому рівні не лише через те, що природа мене нагородила — я багато працюю, йду на великі жертви.

Визнаю, що вже не є Суперменом, тож тепер ретельно обираю битви, в яких беру участь. Зробив для себе два висновки.

Перший — я більше не ризикую без причини. Повертаюся до тренувань і гри лише тоді, коли відчуваю, що повністю готовий. Змінив свої правила дисципліни, демонструю неабияке терпіння.

Другий — моє тіло тепер більш схильне до травм, тож дуже важливо мати особистого фізіотерапевта, що добре мене знає і слідкує за мною 24 години.

Тому я найняв Джорджо. Він має величезний досвід, вважається одним з найкращих і працює виключно на мене. Він був вчителем Даріо, що зараз входить до штабу ПСЖ.

Джорджо — чарівник, він зробив моє проопероване коліно надійним. Жодних більше проблем, все працює ідеально. Але, на жаль, почалося запалення сухожилля. Це наслідки травми, що я отримав у Франції, утворилася гематома, а потім — запалення.

За тиждень до матчу з Лаціо я почав відчувати біль, але не звернув уваги. Грав тоді за молодіжку, подумав, що поле складне.

В Міланелло нове центральне поле — гарне, але з дуже жорстким газоном. Думав, що просто треба призвичаїтися. Не згадував про сухожилля, адже думав про коліно, а з ним все було гаразд.

Цього разу я не поспішав. Працював стільки, скільки треба, і думав: «Повернуся — всі жахатимуться».

Тести показували, що я в неймовірній формі, що я сильніший за всіх. Потім, в матчі з Лаціо, Бакайоко вийшов на заміну і за декілька хвилин травмувався.

Я підійшов до нього: «Бака, що? Сухожилля?»

– Так.

– Тобі було погано ще до матчу?

– Так.

Я, Бака, ще один гравець — всі мали проблеми з сухожиллями. Тож справа таки в полі.

Я був наляканий. Тільки-но повернувся, пропустивши чотири місяці, і знову травмуюся — що про мене подумають?

Що я старий, що мій час прийшов.

Я вже забив Лаціо. Тож почав грати просто, уникаючи ризику. Наступного дня знову відчув невеликий біль, але ми тоді працювали лише над відновленням.

Перед грою з Ліверпулем намагався прискоритися на тренуванні: п’ять-шість разів. Перші три — все чудово. Четвертий — починає боліти. П’ятий — сильніше. Після шостого я вже не міг рухатися з командою — вони бігли, а я йшов. Всі в захисті, а я ще в центрі поля. Я спирався на п’яти, щоб не було так боляче.

Сказав Піолі: «Містере, якщо завтра я буду в такому стані, вам доведеться замінити мене за 15 хвилин».

«Тоді зупинися, Златане».

Цього разу я скористався всім часом, що мав. Мені вже не 20 років. Принаймні, моєму тілу. В голові я все ще молодий.

***

Не хочу думати про те, яким буду в старості, як постарішають мої татуювання. Я зробив їх на спині, щоб не бачити. Не маю тату на ногах. Там лише шрами від мого стилю гри, згадки про мою футбольну історію. На руці дата народження мого брата Сапко, що помер в 40 років, — 30 квітня 1973-го.

Лейкемія спалила його на 14 місяців.

Тому я не хочу думати про майбутнє, зосереджений на теперішньому. Намагаюся не витрачати марно ані секунди, бути якомога ближче до синів і тих, кого люблю. Адже життя летить, і достатньо одного медогляду, щоб все змінилося.

***

Коли я спитав у Сапко, як він дізнався про хворобу, той розповів, що йшов вулицею і несподівано відчув щось дивне — ніби тоне. Здавалося, що він під водою, не може дихати.

Він одразу побіг до лікарні, здав аналізи, пройшов процедури. Йому нічого не сказали. Наступного дня лікар зателефонував моєму батькові і все розповів.

«Яка це лейкемія?» — запитав я у тата.

«Агресивна», — відповів той.

«Але ми сильніші. Переможемо і в цій битві».

Сапко почав лікування, але за декілька місяців йому стало гірше.

Я прилетів з Парижа, де тоді грав, і побачив його — роздутого, без волосся, рухатися йому вже було важко.

Дуже боляче було бачити його в такому стані. Я не був готовий. Він приймав багато ліків, щоб почуватися краще, але цього не вистачало надовго.

Батько відвів його до вбиральні, повернувся до мене і вперше визнав: «Надії немає».

Я подивився на нього — погляд тата був дуже серйозним. Я не міг дихати. Не міг ковтати.

Як же так? Сапко дав мені надію, а батько забрав її.

Зі всіма своїми грошами та знайомствами… Я не міг зробити нічого, аби допомогти братові.

Я почувався безпорадним, абсолютним нулем. Я був розбитий.

Продовжувати грати видавалося стражданням, але я — сильний і відповідальний, тому зміг змусити себе. Протягом 90 хвилин зосереджувався виключно на полі, робив те, що вмію, а потім повертався до свого болю.

Сапко стало ще гірше. Ми перевели його до лікарні для невиліковних, але там він провів лише тиждень. Йому було дуже погано, тож тато вирішив: «Повертаємося додому».

Проте він був дуже стомлений від болю, від зусиль, що докладав, аби доглядати за сином протягом року. Не відходив від нього ані на хвилину. Батько послабшав, вже не міг його підняти, хоча Сапко важив, як перо. Тож довелося знову їхати до лікарні.

Вилітаємо від Челсі у Лізі чемпіонів, я кажу Лорану Блану, своєму тренеру: «Містер, я — до Швеції. Хочу бути поруч з братом».

Нам тоді ще належав той рожевий будинок у Мальме, вся родина зібралася там. Прилетаю з Парижа пізно ввечері.

Наступного ранку прокидаюся, снідаю. Не поспішаю, відчуваю, що маю час. Виходжу з дому, розумію, що забув куртку, повертаюся. Їду до лікарні, не можу її знайти. Телефоную батькові, той виходить зустріти мене. Ми разом йдем до палати Сапко.

Він вже у комі.

Дихає нестабільно.

Тато пояснює, що інтервали між подихами подовжуються. Він сидить у ногах сина, біля вікна. Я стою поруч, мені важко дивитися на брата, не виходить. Я лише слухаю, як він дихає.

За 15 хвилин тато каже: «Ось і все».

– Що?

– Він не дихає.

Сапко зачекав мене, а потім помер. Він хотів, аби я був поруч. Я в цьому впевнений. Я довго спав, довго снідав. Але він чекав. Лише коли я приїхав, мій брат пішов.

Батько підводиться, хоче накрити його простирадлом. Я зупиняю: «Не треба. Нехай це інші зроблять».

Похорон відбувається згідно з мусульманськими традиціями. Простеньку труну родичі та друзі передають з рук у руки. Ланцюг рук супроводжує померлого до ями. Труну опускають шестеро найближчих людей, їх обрав батько.

Біля труни багато лопат. Тато бере одну і кидає першу жменю землі. Наступний я. Раз, два, не можу далі. Випускаю лопату з рук. Закопати його — це визнати, що він помер, а для мене Сапко ще живий. Я не можу змиритися, що його вже нема. Він був надто молодий, мій брат. Йду до родини, ридаю.

Тато — ні. Наступного дня він повернувся на кладовище сам і плакав цілий день, з ранку до вечора.

Пояснив: «Я зробив це один раз. Цього достатньо» .

Коли мені повідомили, що у Михайловича лейкемія, то ніби знову повернувся той кошмар, я знову пережив ті жахливі дні. Хотів одразу подзвонити Сініші, але сил не вистачило.

За кілька днів вдалося. Я був у Лос-Анджелесі, обрав слушну нагоду, щоб подзвонити, зважаючи на дев’ять годин різниці в часі. У мене був вечір, у нього ранок. Так краще, адже ввечері він певно стомлений.

Дзвоню і не знаю, що сказати: «Як ти?»

У людини лейкемія, а ти питаєш, як вона.

Дурне питання.

Сініша розуміє, що мені непросто, тож говорить він.

«Бато…»

Сініша так мене назіває. «Бато» — мій син сербською.

«Бато, ти ж мене знаєш. Знаєш, що я переможу. Я надто сильний, все добре. Не переймайся».

Це він підбадьорює мене. Я мало знаю про лейкемію. Весь мій досвід — жахлива історія брата. Михайлович розповідає, а я питаю себе, чи це в останній раз ми говоримо. Чи я вже бачив його в останній раз?

І ось я занурююся в свої сумніви та страхи, а він каже: «Мені потрібний нападник. Давай до нас».

Розумієте? Сініша не мав сумнівів, що одужає, він вже думав, що буде після одужання, вже знову тренував Болонью і чекав на мене.

– Сініша, я думаю про закінчення кар’єри. Я вже старий, не бігаю.

– Тобі не треба бігати. Треба забивати. За тебе бігатимуть інші.

До Лос-Анджелеса прилетів Марко Ді Вайо, директор Болоньї. Я пояснив йому: «Можеш не розповідати про стадіон, вболівальників, історію, щоб мене переконати. Якщо я перейду до Болоньї, то лише заради Михайловича».

Сініша був неймовірною мотивацією, але я не міг бути впевнений, що саме він тренуватиме команду. А Болонья не давала мені того адреналіну, що був потрібний. Потім, як я вже розповів, з’явилися варіанти з Наполі та Міланом.

Я зателефонував Сініші: «Ти перший, кому я це кажу. Ніхто ще не знає. Повертаюся до Мілана. Вибач».

«Молодець. Чудовий вибір», — сказав він.

Ми побачилися на полі Сан Сіро. Він тоді залишав лікарню в дні матчів. Хотів бути з командою. У картузі та масці. Я ніколи не вітаюся з тренерами суперників перед матчами, навіть якщо ми добрі знайомі, як, наприклад, з Моурінью. Але я хотів обійняти Сінішу. Якби хтось намагався зупинити мене, то не зміг би, адже я хотів подарувати Михайловичу радісну мить, передати йому енергію — так само, як він мені.

Від Піолі я дізнався про рак у Івана Газідіса. Написав йому. Він попросив мене: «Керуй Міланом так само, як робиш це зараз».

«Обіцяю».

***

Я впевнений, що добрі і погані вчинки повертаються. Що коло замикається. Але на цій землі. Я не вірю в інше життя. Коли я помер, то помер. Навіть не знаю, чи хочу похорон і могилу. Це ж місце, де страждатимуть ті, хто мене любить.

У вересні 2021 року мені зателефонували з Піттсбурга: «Фредді Фу залишилося сім-десять днів. Рак».

Насправді менше.

Ще один дзвінок: «Він помер».

Це життя.

© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2023

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:

Патреон
Банка Monobank
Донат у Телеграмі

Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула