ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 8. АРБІТР (АБО ПРО ЗАКОН). ЧАСТИНА 2

ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
ГЛАВА 5 (частина 2)
ГЛАВА 6
ГЛАВА 7 (частина 1)
ГЛАВА 7 (частина 2)
ГЛАВА 8 (частина 1)

У школі я завжди дотримувався розкладу та правил, адже батько був дуже суворий. Він не слідкував за моїми результатами в навчанні, проте вимагав максимальної дисципліни. Мій батько був моїм законом.

Казав: «До дев’ятої вечора маєш бути вдома». Я навіть думки не мав не послухатися.

Він ніколи не бив мене. Лише одного разу, коли я довів його до сказу, підняв над головою та кинув з висоти два метри, на підлогу. Йому не треба було застосовувати силу, щоб я поважав його та слухався. Вистачало погляду та голосу. Батько вмів бути агресивним без фізичної агресії. Я ніколи не сперечався, адже боявся, що щось зроблю не так.

Щодо інших законів — страху було набагато менше.

Я вже розповідав, що крав велосипеди і ще всяке у торгових центрах. Це був не лише виклик — я виживав і намагався почуватися таким, як всі. Я теж хочу велосипед. Не можу купити? Доведеться поцупити, щоб його. Вибачай, власнику, але я ж теж маю жити.

Мої однокласники влаштовували собі полуденок посеред занять. Папа не давав мені гроші, бо не мав їх. Тож я крав у столовій. Я ж теж маю їсти.

Всі носили Ralph Lauren чи Tommy Hilfiger, я — спортивний костюм, що стягнув у роздягальні Мальме. Завжди почувався іншим, одинаком, злився. Тож крав у магазинах, хоча це було непросто.

Одного разу нас спіймали у торговому центрі: мене та мого темношкірого друга. Поліціянти зателефонували батькам. Мені пощастило — батька не було вдома, інакше я б зараз не розповідав цю історію. За нами приїхав папа друга. Він написав листа моєму старому. Я декілька днів слідкував за поштарем і, на щастя, зумів перехопити той лист.

Мої домашні закони також суворі, непохитні.

Вимоги до дисциплини — такі, як у батька, проте я набагато більше спілкуюся з синами. Слухаю їхню точку зору, ми сперечаємося, я намагаюся зрозуміти їх у різних ситуаціях.

Дітям не завжди було легко, їх порівнювали зі мною. В Англії Максі жалівся, що в школі йому складно. Його провокували через батька. Викликали до директора, я був змушений покарати його вдома. Максі — як його мати. Він не просив дозволу пограти у відеоігри, він хотів читати книги. Просив мене, який за все життя не прочитав жодної. Тож Максі цілий тиждень провів у свої кімнаті за читанням.

Це мій син.

***

Я поважаю закони тренувань, закони моєї професії так само, як поважаю закони батька.

Все просто. Нас у Мілані 25. Скільки людей хотіли б бути на моєму місці? Тож ми маємо розуміти, як нам пощастило, маємо дякувати за цей привілей під час кожного тренування.

Я кажу одноклубникам, що ста відсотків замало. Треба працювати на двісті, адже завжди є хтось, хто готовий померти, щоб зайняти твоє місце. Тож дві години ви маєте демонструвати все, що вмієте, потіти, працювати, показувати приклад іншим. Лише так команда прогресує. Мілан у цьому сенсі дуже додав. З менталітетом, культурою роботи, у нас все добре.

Я маю найбільше претензій до себе, ніколи не дозволяю собі розслаблятися.

Пам’ятаю тренування перед поверненням на поле, з Лаціо. Поганий день, все боліло.

Я пішов до людини, що відповідала за моє відновлення. Він був новачком у клубі, прийшов з Юве.

«Слухай, скажу чесно. Сьогодні мені важко, я не хочу тренуватися. Але не турбуйся. Просто скажи, що робити. Коли почнемо — я зроблю все по максимуму, як і зазвичай».

Завжди хочу знати план заздалегідь, до початку. Я програмую себе, блокую думки, зосереджуюся і працюю, до останньої вправи.

«Починаємо, а там побачимо» — це не для мене. Нічого хорошого ми не побачимо. Не має значення, як я почуваюся. Важливо лише те, що маю робити. Я закінчу те, що почав, незважаючи на обставини.

Щодо законів вулиць, то тут, вважаю, є місце для трактувань.

Я вже розповідав: надавити на газ і зникнути на автостраді — то для мене форма свободи. Мені недобре посеред натовпу, адже мене всі знають, почуваюся мавпою в зоопарку. Авто дозволяє мені втекти.

За багато років назбирав гарну колекцію штрафів.

В Італії — не так багато, адже може пощастити. Коли потрапляєш на вболівальника Мілана, автографи та селфі допомагають…

Втім, якщо маю необхідність втекти, то роблю це відповідально. Ніколи не ганяю в місті, по жвавих улицях. Лише автостради, лише коли є можливість набрати швидкість. Ніколи не наражаю на ризик чиюсь небезпеку.

Одного дня я пішов на шопінг біля дому, не слідкував за часом. Мав бути в Міланелло о 13:00.

Туди добиратися щонайменше 50 хвилин. Ніяк не встигну…

Дзвоню тім-менеджеру. Кажу, що потрапив у ДТП, трохи запізнюся.

Стартую о 12:17, о 12:58 вже сижу за столом у Міланелло. Пунктуальність. Світовий рекорд на трасі Порта Нуова-Карнаго

***

Мене часто запитують: «Граючи за Юве, ти не помітив, що арбітри несподівано стали дуже добрі?»

«Ні, я лише помічав, що на полі ми були сильніші за всіх. Тому і перемагали».

Я був ще молодий, арбітр для мене залишався ворогом. Нас 11, їх 12. Я не міг сприймати його як свого.

Під час фестивалю Санремо мені написали трохи тексту для виступу. Я був настільки зосереджений, що не помітив помилку. Вони змусили мене сказати, що я виграв 11 чемпіонських титулів. Насправді, їх було 13.

УЄФА та Федеркальчо не рахують два скудетто, які забрали у Юве після Кальчополі, але я вважаю, що ми їх здобули, на 100%. Якби я помітив, то, звісно, сказав би, що чемпіонств 13.

Коли на стадіоні в Турині я бачу цифру 38 поруч зі скудетто, то не думаю, що це помилка. Це — справжня справедливість. Ми виграли ті титули, адже були найкращою командою Італії. А потім у нас їх забрали.

Не знаю, чи були якісь маніпуляції в системі, не хочу знати. Я вирішив з самого початку, що не слідкуватиму за розслідуванням та полемікою.

Втім, я знаю, що не було жодних маніпуляцій в моїх прискореннях на полі, моїх голах, моїй праці на тренуваннях, моїх травмах. В сампожертвах і таланті моїх одноклубників. Після 70–80 матчів перемагає лише найсильніший. Все вирішується на полі — в спорті це головне. Тож я вважаю, що мене позбавили двох скудетто.

Як можна було віддати один з двох титулів комусь іншому? Я вони могли прийняти його?

Якщо переможця дискваліфікують, а він дає мені свою медаль… Нащо вона мені? Мене це навіть ображає. А повісити її на шию і кричати «Я переміг!» — це зовсім жалюгідно.

***

У мене завжди були добрі стосунки з Лучано Моджі. З іноземцями він поводив себе інакше: сміявся, шуткував. А от італійці його боялися.

Коли він заходив до роздягальні, ефект був такий самий, як з Берлусконі в Мілані — у повітрі відчувалися вібрації, значимість його харизми. Всі замовкали, напугані.

Але я був молодий, не відчував жодного тремтіння. Називав Лучано «босом». Він добре ладив з Міно, це також допомагало. Моджі багато для мене зробив, хоча штрафів було забагато. Як того разу, з Зебіна.

В Італії штрафи віднімають із зарплати кожного місяця. Є неписані правила, наприклад, щодо запізнень або порушень правил поведінки на тренуваннях.

Отже, тренувальний матч. Зебіна грубо грає проти мене ззаду. Один раз, два, три…

Мені не подобається, коли заходять зі спини. Я не бачу суперника, не очікую, особливо на тренуваннях. Є ризик травми. Втім, коли я бачу, що захисник хоче зіграти жорстко, як у справжньому матчі, то готовий до цього.

Тож обертаюся до Зебіна: «Якщо хочеш по-справжньому — скажи. Аби я був готовий»

Зебіна б’є мене головою, я відповідаю ударом правою. Він падає.

Підбігає Ліліан Тюрам, відштовхує мене: «Дурень, Ібра! Ти дурень!»

Підбігає Каннаваро. Відштовхує Тюрама: «Ібра, так не можна!» Говорить і підморгує мені.

Капелло підпирає штангу на протилежному боці поля. Кричить: «Ліліане! Ліліане!»

Коли Капелло кричав, усі замовкали.

«Ліліан! Відійди! Не чіпай його».

Тюрам йде, ситуація заспокоюється.

Після тренування йду до Капелло: «Вибачте, містере».

- За що?

- За інцидент із Зебіна.

- Не треба вибачатися. Це піде на користь команді.

Йду на масаж, душ, все таке інше. За три години Зебіна все ще сидить з льодом під оком.

Тім-менеджер Алессіо Секко каже: «Тебе викликають».

Коли тебе хотів бачити Моджі, завжди так казали: «Тебе викликають». Його не називали, всі розуміли.

Наприклад, гравець відмовлявся від інтерв’ю, а Секкео казав, що його викликають, той знав — інтерв’ю треба дати, цього хоче Моджі.

Тож прямую до його офісу.

- Златане, мушу тебе оштрафувати.

- Чому?

- Через бійку із Зебіна

- Ні, я не платитиму.

- Будеш.

- Слухайте, бос. Якщо на вас нападають на вулиці, що ви робите?

- Захищаюсь.

- Я захищався.

- Ок, але ти припустився помилки. Заплати штраф.

- Але ж я його не вбив!

- Не хвилюйся, він теж заплатить.

– Скільки?

- У 10 разів більше, ніж ти.

- Тоді додайте до його штрафу ще й мою частку. Нехай сам все сплатить.

***

Одного разу приїжджаємо на стадіон. Знаю, що гратиму, але мені повідомляють, що я поза заявкою. Навіть не в запасі — на трибуні.

Що сталося? Ніхто не може пояснити.

Телефоную Міно: «Міно, я мав грати, а мене відправили на трибуну без причини. Може ти щось дізнаєшся».

Підходить Алессіо Секкко: «Златане, завтра повертаєшся до складу».

Наступного дня Моджі пояснює: «Вчора ти не грав, бо скористався кремом і не повідомив про це».

«Але ж це не стосується футболу. У мене проблема, псоріаз на руці. Той крем мені порадили ще в Аяксі».

«Він містить кортизон. Маєш говорити нам про все, що вживаєш. Ми маємо знати все. Все. Це ще один штраф», — виносить вирок бос.

Я дивлюся на суму штрафу: «І це через крем?!»

«Повториться — штраф буде вдвічі більшим».

Певно, було краще не зважати на псоріаз.

В Юве дуже прискіпливо слідкували за тим, що вживають футболісти, адже процес щодо допінгу тривав. Якщо б у мене, новачка, знайшли щось заборонене, ще був би жахливий удар по іміджу Ювентуса.

Ось такий був Моджі — дуже суворий. Коли він мав сказати команді щось важливе, збирав всіх у спортзалі. Не в роздягальні чи на полі — в спортзалі. Ми ставали у коло, він посередині. Говорив лише Лучано.

Пам’ятаю, одного разу він жорстко наїхав на гравця, на очах у всіх. Сказав, що той погано грає, погрожував зменшити зарплату вдвічі. Хлопець намагався відповісти, але бос одразу його заткнув: «Мовчи, або штрафану на двомісячну зарплату».

Моджі був безжальний, але мені такі подобаються — відверті, зрозумілі. Чи біле, чи чорне. Жодного сірого.

Після скандалу 2006-го року Юве відправили до Серії Б. Я вирішив залишити клуб і перейти до Інтера, найгіршого ворога Моджі. Коли повідомив йому про це, Лучано не звинувачував мене, нічого взагалі не сказав. Він мав тоді серйозніші проблеми, ніж ця.

Втім, підготовку до сезону я розпочав з Юве, в горах. Жив з Недведом, чекав, коли вже піду. Якби це сталося зараз, я б залишився, допоміг команді повернутися до Серії А, як зробив з Міланом. Але то був лише початок кар’єри, я хотів грати у Лізі чемпіонів, а не в Серії Б. Був молодий, мріяв про визнання.

Мілан тоді також зробив мені пропозицію, контракт на гарних умовах. Але вони попросили зачекати матчів кваліфікації ЛЧ проти Црвени Звезди: «Якщо пройдемо, матимемо більше грошей».

У Мілані були впевнені, що я погоджуся, адже це Мілан. Три роки тому виграли Лігу чемпіонів, а Інтер не був чемпіоном 17 років.

Проте пропозиція Інтера була кращою. Міно звернувся до Мілана: «Якщо хочете, щоб Ібра був вашим гравцем номер один, маєте дати йому найбільшу зарплату в команді».

«Навіть якщо нам явиться Мадонна, ми не змінимо умови, які вам запропонували», — відповіли Брайда та Галліані.

Ті слова про Мадонну образили мене. Це означало, що Мілан недостатньо мене хоче. Я не йду туди, де бракує ентузіазму.

Тож наказав Міно: «Закривай угоду з Інтером. Я зможу повернути їм скудетто після 17 років очікування. Це мій виклик».

У той вечір, коли я підписав контракт з Інтером, Берлусконі вечеряв у ресторані Джанніно. Грав на гітарі, співав з друзями. Сміявся, розважався. Мені розповідали, що дізнавшись про мене та Інтер, він відклав гітару і мовчав годину.

Далі буде

© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2023

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:

Патреон
Банка Monobank
Донат у Телеграмі

Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула