ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН».ГЛАВА 7. ГОЛ (АБО ПРО ЩАСТЯ). ЧАСТИНА 1

ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
ГЛАВА 5 (частина 2)
ГЛАВА 6

Коли я забиваю, широко розводжу руки і почуваюся володарем світу. Я не можу обійняти кожного глядача, тож ніби обіймаю всіх одразу. Потім мене оточують одноклубники, щоб відсвяткувати. Вони всі нижчі за мене. Тож я опускаю руки, накриваю їх крилами, мов янгол.

Але я не завжди святкую саме так. Іноді біжу, іноді стрибаю та б’ю кулаком у повітря, іноді зриваю футболку. Залежить від кількості адреналіну, яку дав мені гол, від інстинкту.

Мене постійно питають, що я відчуваю після гола. Неможливо відповісти, адже всі голи різні. Кожен гол дарує унікальні ексклюзивні емоції. Кожен гол змушує втратити контроль. За пів секунди маю сотні варіантів, що зробити, рулетка крутиться, залишається одна опція, яку навіть не я обираю.

Так само, інстинктивно, обираю глядача.

Переді мною — не величезний натовп людей. Коли святкую, концентруюся на одному обличчі. Це може бути чоловік, дівчина, дитина, старий. Насолоджуюся його радістю, ділюся своєю — таке своєрідне спілкування. Ніби я грав і забив саме для цієї людини. Ми поєднані на мить, потім рівень адреналіну падає, обличчя зникає, губиться серед інших, я забуваю його, глядачі знову перетворюються на різнокольоровий натовп.

***

Коли Макс і Вінсент забивають, мене, як будь-якого батька, переповнює гордість. Я радію успіху синів, я радію їхній радості. Але один з малих мене здивував.

Я вже розповідав, що Вінсент забиває і насолоджується цим. Проте асисти приносять йому ще більше задоволення.

В його віці зазвичай хлопці хочуть показати, на що здатні, бути в центрі уваги, продемонструвати свою крутість. Задоволення від того, що ділиш радість з кимось, — це доросла емоція. Діти — егоїсти. Тож одного дня я розмовляв з Вінсентом і жартома спитав: «А ти впевнений, що мій син?»

А от Максі більше схожий на мене. Коли забиває одноклубник, він каже: «Та це легко, забив би навіть малюк…»

Коли сам відзначається, розводить руки, як я.

Мені приємно бачити їх на полі, адже вони відчувають ту саму радість, що й я в їхньому віці. Нехай їхній світ і дуже відрізняється від мого. Мій батько страждав через війну в колишній Югославії, мати працювала з ранку до ночі, їжі не вистачало, я носив один і той самий спортивний костюм…

Я грав з м’ячем будь-якої слушної миті, щоб заплющити очі на це все. Футбол був єдиним джерелом радості, позбавляв від проблем.

Перші голи, в Саду Рузенгорд, я забив у ворота, які складалися з трьох труб, без сітки. Там все мало бути дуже міцним, щоб довше зберегтися, вистояти перед місцевими вандалами гетто. Огорожа навколо поля були залізна, сітка. Заходив в середину і почувався ніби в тюрмі чи в клітці для тварин, з якої не можна було втекти.

У той час, як і всі шведи, я був у захваті від гола Кеннета Андерсона на чемпіонаті світу-1994. Кеннет, який також грав в Італії, стрибнув вище за руки воротаря Румунії і забив головою, зрівнявши рахунок у додатковий час. Мені було 13.

Гол за збірну дарує особливі емоції, це як поставити прапор на карті світу, як закричати: «Ми — шведи!»

Якщо забиваю у жовтій футболці, дарую радість усім: від рибаків у Готланді до дітей у Кіруні, але не лише глядачам на стадіоні чи вболівальникам клубної команди. Це потужна емоція, що викликає величезний сплеск адреналіну. А тепер уявіть, що було, коли я забив Англії чотири рази.

Завдяки голу Андерсона ми дійшли до серії пенальті і вибили Румунію. В півфіналі зустрілися з великою Бразилією, за яку грав молодий Роналдо.

Жоден гравець не подобався мені так, як Феномен. Я дивився і передивлявся його голи та фінти в інтернеті. Потім біг на вулицю, щоб повторити їх на піску, цілячись у залізні ворота в клітці для тварин.

***

Якщо я б робив збірку своїх голів, то розпочав би з того, що забив у Ла-Манзі. Він залишається одним з найкрасивіших, стався на старті історії, коли все лише починалося.

Березень 2001-го, товариська гра напередодні матчів чемпіонату Швеції, на клаптику суші посеред моря, на півдні Іспанії, біля Мурсії.

Солнце жарить. Гарно. Граємо проти норвезького Мосса. Мені 19 років.

Це особливий матч, адже я знаю, що представники Аякса приїхали дивитися на мене. І не прості представники — це Ко Адріансе, тренер першої команди, та легендарний Лео Бенхаккер, який тренував Реал, а зараз працює спортивним директором в голандському клубі.

Наша атака. Я зліва. Прошу м’яч, отримую пас. Не зупиняю м’яч, ставлю ногу так, що у дотик перекидую його над суперником. Прискорююся, випереджаю опонента, м’яч знову в мене, підкидую його п’ятою над іншим захисником. Б’ю ще до того, як м’яч торкнувся газону. Гол.

Адріансе стоїть за воротами. У нього дивний погляд. Ніби його налякало те, що він побачив. Бенхакер сидить на трибуні зі звичним суворим виразом обличчя.

Я біжу полем, кричу, адже сам здивованій тій красі. Два сомбреро… Все вийшло інстинктивно. Я навіть не міг уявити, що заб’ю такий гол.

Наступного дня один журналіст пише, що, святкуючи, я кричав своє ім’я: «Златан! Златан!»

Він помиляється. Нічого не зрозумів. Я кричав: «Шоутайм! Шоутайм!»

Видовище! Видовище!

Бо той гол був справжнім видовищем.

Невдовзі Аякс запропонував мені контракт.

Красивим вийшов і перший гол у Лізі чемпіонів. Ми грали в Амстердамі проти Ліона, у вересні 2002-го. Мій дебют в ЛЧ. Мрія здійснилася.

Отже я — проти бразильця Едмілсона, який влітку того року став чемпіоном світу. Ми в штрафному, зліва від воріт. Роблю вигляд, що рухаюсь до лінії поля, щоб навісити, а сам повертаю в сторону центра і б’ю по діагоналі — штанга, гол.

Я бачив, як таке робив Зідан. І я спробував, як пробував в дитинстві повторювати трюки Роналдо Феномена. У мене вийшло. Біг тоді 80 метрів, до друзів, які приїхали з Мальме, але сиділи з іншого боку поля. Я хотів відсвяткувати з ними.

Гол в Лізі чемпіонів — особливий, адже там небагато матчів. Те, що маєш робити, треба робити саме тоді, в такі вечори. Не можна сказати, як в чемпіонаті: «Та нічого, заб’ю наступного тижня».

Суперники теж особливі, проти таких рідко граєш. Найкращі команди. Інший м’яч, з зірками. Матч Ліги чемпіонів — мов неділя посеред тижня. Гол у Лізі чемпіонів має незвичайний смак, більш солодкий.

Але і товариський матч в серпні може подарити емоції та наповнити адреналіном, особливо якщо граєш на чудовому стадіоні з топовим суперником. Бенфіка — Ювентус, на Да Луш в Лісабоні. Літо 2005-го, початок мого другого сезону в Турині.

Отримую м’яча на лівому фланзі, до воріт метрів 30. Приймаю груддю і розумію — битиму. Виходить ідеальний удар лівою, бомба, м’яч у дев’ятці. Воротар безсилий. Бенфіку тренує Рональд Куман, мій колишній в Аяксі. Він знає, що я вмію забивати такі голи.

Серед голів за Інтер я, звісно, обираю дубль під дощем у Пармі в останньому турі чемпіонату 2007/08. Починаю матч у запасі, болить коліно. Треба перемагати, але ми не можемо забити. Схоже на якесь прокляття. Манчіні випускає мене на другий тайм. Бум, бум, два голи, і скудетто в кишені.

А ще два голи Арсеналу за Барселону в Лізі чемпіонів 2009/10, яку виграв Інтер, звідки я тільки-но пішов.

Матч неймовірної інтенсивності. Гвардіола наказав мені: «Коли їхній воротар отримає м’яча, атакуй його!» Ми пресингували все, що рухалося.

Два схожі верхові передачі, два удари. Перший — м’який над головою голкіпера. Другий — потужний, під поперечину. У ворота англійців, які постійно казали, що я ніколи їм не забиваю. Подвійна насолода.

У чемпіонському сезоні за Мілан я обираю гол Дженоа, на Сан Сіро. Ідеальний пас Пірло, біжу поміж Дайнеллі та Ранокк’єю, тягну ногу і переграю голкіпера, перекинувши м’яча над ним. Одразу підбігає Гаттузо, хапає мене за голову обома руками, кричить, як божевільний. Певно він мені навіть ляпаса дав. Я був у захваті, коли він так робив. Неймовірна мотивація. У Ріно вирував адреналін.

В тому чемпіонаті я забив такий само гол, як Бенфіці — з 30 метрів, у матчі з Лечче. Хтос казав, що це була випадковість. Брехня. Я чудово бачив, де воротар — занадто далеко вийшов.

Того разу Адріано Галліані шаленів від радості. Він завжди відчував неймовірний стрес під час матчів. Я переймався через його здоров’я і часто говорил: «Бос, доки є Ібра, сиди собі спокійно».

А він, увесь на нервах: «Добре, Ібра. Добре, Ібра».

Ми перемагали, він насолоджувався, приходив до роздягальні, такий щасливий. У мене чудові стосунки з Галліані. Ми брати по адреналіну.

Найкращі голи за ПСЖ — дубль у першому матчі проти Марселя, в 2012-му. Я нещодавно переїхав до Франції. За Марсель грав африканський захисник, який потім виступав за Торіно, Ніколя Нкулу. Медіа напередодні матчу писали, що він — єдиний у чемпіонаті, хто може зупинити Ібрагімовича.

Ну добре. Подивимося.

Кутовий на початку гри. Біжу назустріч м’ячу, випереджаю Нкулу, прийом тхеквондо, моя нога у нього під носом, гол. Потім забиваю зі штрафного з 30 метрів.

Після кожного голу, несу м’яч до центру поля, як просив мій фізіотерапевт.

«Златане, можем зробити мені подарунок? Якщо заб’єш гол, що виведе команду вперед, неси м’яч до центру поля. Це буде ніби: «Цього голу недостатньо, треба ще. Ви настільки жахливі, що я хочу забивати й забивати». Вони збожеволіють від злості».

Так і зробив.

Я виграв два кубки для Манчестер Юнайтед, щойно прийшов.

Початок серпня 2016-го, мій перший офіційний матч за Юнайтед. Ком’юніті Шилд, суперник — сенсаційний Лестер Клаудіо Раньєрі. Лінгард виводить нас уперед, Варді зрівнює в другому таймі. Все йде до додаткового часу, але на 83 хвилині я перестрибую міцного Веса Моргана і головою забиваю переможний гол.

Червона частина трибун Вемблі в захваті. Вони одразу зрозуміли, хто такий Ібра. Непоганий початок.

За декілька місяців, у лютому, я роблю різницю в фіналі Кубку Ліги проти Саутгемптона. Забиваю зі штрафного, Лінгард робить рахунок 2:0. Здається, все зрозуміло. Але італієць Габб’ядіні відповідає дублем. Знову все йде до овертайму. Знову за декілька хвилин до кінця основного часу я забиваю вирішальний гол головою. І знову товпа в червоному вибухає від радості.

Дуже сильні емоції, ще й тому, що про Юнайтед говорили в усьому світі. В жодному іншому клубі я не відчував подібного. Якщо гравець МЮ чихнув, про це одразу знали всюди: в Китаї, в кожному куточку землі. В цьому була потужність клубу.

А я ж не просто чихав. Я виграв два кубки для своєї нової команди, забивши три вирішальних голи на священому Вемблі.

Також у списку гол Лаціо, за чотири місяці після травми.

Вересень 2021-го. «Найлегший гол у твоєму житті», — кажуть усі. Ок, але хто створив той гол? Не Ребич, а я, своїми рухами. Я створив простір для пасу. Якби не рухався, Анте нічого б не зробив. Гол — це не лише удар майже з лінії воріт, це — ідея, яка народилася набагато раніше в моїй голові.

Та й взагалі, гол, що забитий після довгого періоду відновлення, — це чудовий гол. Він означає ще один крок до повного одужання, відновлення, допомагає забути про травму, яку отримав у 39 років. Коли я побачив м’яч у воротах Лаціо, мені стало набагато легше.

Гол – завжди подія для нападника. Втім, на початку моєї кар’єри я цього не розумів. Думав виключно про те, щоб зіграти красиво. Був егоїстом, прагнув видовища. Showtime! Потім Ван Бастен і Капелло допомогли мені зрозуміти важливість гола.

Далі буде

© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:

Патреон
Банка Monobank
Донат у Телеграмі

Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула