ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». Глава 6. ЖУРНАЛІСТ
(АБО ПРО СПІЛКУВАННЯ)
ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
ГЛАВА 2 (частина 2)
ГЛАВА 3 (частина 1)
ГЛАВА 3 (частина 2)
ГЛАВА 4 (частина 1)
ГЛАВА 4 (частина 2)
ГЛАВА 5 (частина 1)
ГЛАВА 5 (частина 2)
ГЛАВА 6 (частина 3)
Одна стаття змінила моє ставлення до преси. Хоча це навіть статтєю не назвеш. Декілька речень у зеленому прямокутнику на сторінках дуже популярної у Швеції спортивної газети Aftonbladet. Мені було 20 років, грав тоді за Аякс.
До того моменту я не хвилювався через журналистів, був з ними природним. Спочатку було дуже цікаво, що про мене пишуть. Така нова забава. Я, звісно, дуже пишався.
Чудово пам’ятаю емоції, коли вперше прочитав своє ім’я в газеті, побачив фото. Виривав сторінки, щоб зберегти їх, потім припинив — цим почав займатися батько. Він розвісив ті сторінки в рамках по всій квартирі, їх було так багато, що одного разу довелося сказати: «Тато, давай все ж таки обмежимося однією кімнатою. Таке враження, що ти живеш у музеї».
Зараз мені подобається, як мої сини зупиняються біля тих фото, тих сторінок. Роздивляються, читають, обговорюють. Це дійсно схоже на візит до музею. Музею їхнього батька.
Але повернемося на початок. Я робив перші кроки до того, щоб стати відомим на весь світ, і газети були частиною цієї подорожі. Щовечора я очікував на спортивні новини, аби дізнатися, чи прозвучить моє ім’я. Якщо так, лягав спати задоволеним. А потім — той випадок з Aftonbladet.
Я на зборах національної команди. Невеличка розмова з журналістом, про все та ні про що. Кажу, що в Амстердамі іноді почуваюся самотнім. Так буває, я ж далеко від дому. З дівчиною все було б інакше, зізнаюся. Тоді ще ніхто не знав про Гелену, ми довго приховували наші стосунки.
Наступного дня разом з моїми цитатами з’являється заголовок: «Хочеш виграти Лігу чемпіонів зі мною?»
Вони написали щось типу «Спортивний хлопець, 20 років, 195 см, 84 кг, шукає жінку свого віку для серйозних стосунків. Не курю, не вживаю алкоголь, полюбляю красиві автомобілі. Мені подобаються діти. Живу в Амстердамі. А ти де? Пиши до Федерації футболу Швеції».
Навіть опублікували справжні контакти Федерації. Багато хто не зрозумів, що це жарт, листи дійсно надходили.
Ок, лише жарт, втім, я розлютився. Журналіст намагався вибачитися, я накричав на нього, назвав клоуном, якому бракує поваги, і ще багато чого сказав. Роками не розмовляв з тією газетою.
Відтоді я відповідав лише на питання на прес-конференціях, але не давав жодних ексклюзивних інтерв’ю. Тільки банальні речі, все під контролем, без жартів, як я звик. Я не показував себе. Заховався в панцир, аби захисти себе.
У Швеції почали говорити, що я поводжуся як чванько, не вмію бути частиною колективу, хочу бути в центрі уваги і взагалі ніколи не зробив нічого хорошого. Пам’ятаю всіх журналістів, які це писали, всіх і кожного. Насправді я мав успіх всюди, завжди був лідером. Вони писали й досі пишуть, що я — егоїст, не поважаю систему. Але я виграв більше титулів, ніж всі шведські футболісти разом. Це означає, що якщо в команді хтось і знає, як перемагати, то це я.
Я швидко зрозумів, що преса грається зі мною — піднімає на висоту, щоб потім опустити. Я питав поради у більш досвідчених гравців збірної, наприклад, Хенріка Ларссона. Як поводитися з медіа?
Всі казали: «Златане, ми ніколи не мали стільки уваги від газет, ніколи не були в такій ситуації, як ти. Ніхто тобі нічого не порадить».
Тож я вирішив діяти самотужки. Вчитися зі свого досвіду, зі своїх помилок.
Пам’ятаю інтерв’ю в прямому етері після матчу Швеції (я тоді був гравцем Аяксу). Журналіст почав запитувати про тактичні проблеми у цій грі, я відповів. Йому цього було замало. Він продовжував питати одне й те саме, чотири рази, п’ять.
Я не витримав: «Слухай, вийди на поле та придумай щось. Ок?»
В Нідерландах не одразу зрозуміли, хто я і який я топ.
Одного разу журналіст спитав: «На виїздах тебе освистують?»
«Завжди».
«Отже ти сильний гравець», — зробив висновок він.
Я добре відіграв проти Мілана на літньому турнірі в Амстердамі, одразу почалися порівняння з Ван Бастеном. Тиск зростав. Невдалий матч — газети щосили мене критикують. Вони чекали на нового Ван Бастена. А мені було лише 20.
Мій статус у Швеції змінився після того, як я отримав премію Jerginpriset у 2008-му. Це нагороду найкращому спортсмену країни. Голосують прості люди, обирають серед десяти кандидатів.
Футболіст ніколи не вигравав. У 1994 році нагороду отримала вся збірна, що стала третьою на чемпіонаті світу. Але один футболіст — ніколи. Я плакав від емоцій.
З того дня шведи почали інакше мене сприймати. Прості люди, маю на увазі. Журналісти — ні. Для них я залишився «поганим хлопцем», прімадонною, гнилим яблуком. Я визнаю — виграти війну проти преси неможливо.
У 2014-му газета Dagens Nyheter опублікувала рейтинг найкращих спортсменів Швеції всіх часів. Я в ньому був другим, за Бйорном Боргом. Попросили коментар.
«Для мене бути другим — все одно що останнім. При всій повазі до інших спортсменів я би поставив на перше місце Ібрагімовича, на друге Ібрагімовича, на третє Ібрагімовича, на четверте Ібрагімовича, на п’яте — Ібрагімовича», — ось що я відповів.
Мої слова переказали Боргу, той сміявся: «Ібра веселий, цікавий хлопець! Знаєте, в світі він відоміший за Ikea, і точно відоміший, ніж був я в свій час».
Звісно, він жартував. Борг — єдиний шведський спортсмен, з яким я справді хотів познайомитися: «Дідько, та це ж Борг!». Цей хлопець п’ять разів виграв Вімблдон та шість — Ролан Гаррос!
Я теж жартував. Але частково. Справа в тому, що шведським журналістам було неприємно ставити на перше місце Ібрагімовича, не шведа.
Так само було, коли я обійшов Свена Ріделла і став найкращим бомбардиром збірної. Його рекорд, 49 голів, тримався 80 років. Тепер на першому місці було прізвище Ібрагімович, не шведське. Це багатьом не подобалося. Напевно, зараз все було б інакше, нове покоління звикло до мультіетнічності.
В Амстердамі я подружився з журналістом Тейсом Слегерсом. Він робив зі мною інтерв’ю для Voetbal International, здався мені приємним хлопцем. Ми почали грати в теніс, іноді тусили разом. У Нідерландах я майже нікого не знав, тож Тейс допоміг мені. Це він звів нас з Міно.
Важливе зауваження. Мені не подобається мати відносини з журналістами. Якщо треба інтерв’ю — нехай домовляються з клубом чи спонсорами. Я ніколи не даю номер телефону журналісту. Якщо хтось його дізнається, шле повідомлення — не відповідаю. А якщо хтось з одноклубників розкаже щось про роздягальню, аби налагодити зв’язок з пресою, краще йому сховатися десь. Від мене.
Роздягальня — цей мій дім. Вдома я маю почуватися свободним, робити і говорити, що хочу. Про це ніхто не має знати. Той самий принцип стосується поля.
Я не читаю спортивні газети. Щонайбільше — проглядаю заголовки. Але ж інколи мені розповідають, що про мене пишуть. Тоді я вирішую, чи треба реагувати. Сповіщаю Міно, він діє.
Мене не цікавлять оцінки за матчі. Я бачив низькі, коли грав добре, і високі, коли грав погано. Я сам можу оцінити свою гру, не маю потреби у думці інших.
Лише невпевнені в собі футболісти переймаються через оцінки.
Я вже казав, що, на мою думку, колишні гравців стають журналістами чи коментаторами, адже потребують уваги, бояться, що про них забудуть. Не через адреналін. Якщо ти грав, не зможеш знайти адреналін, сидячи на стільці з навушниками на голові.
Я пробував коментувати, для beIN SPORTS, під час чемпіонату світу-2018. Мені не сподобалося, я не відчував себе комфортно. Відчував себе екс-футболістом, який змушений критикувати тих, хто грає. Мав контракт з катарським телебаченням, але після першого матчу все їм поясним: «Вибачайте, це не моє. Не можу. Залиште гроші собі, мені нічого не треба».
Маю консультантів, які займаються моїми справами, спеціалістів, що слідкують за кожним аспектом моєї діяльності. Але щодо комунікацій мені ніхто не допомагає. Мені непотрібні магічні фільтри, які зроблять мене кращим, сповненим радості. А багато колег так роблять.
Маю правило: «Достатньо бути самим собою. Тоді я ідеальний».
Весь контент у соцмережах продукую я сам. Всі фото, всі цитати — то я роблю. Інколи хтось вимагає гроші за права на зображення, які я використовую. Це так дивно. Всі використовують мої фото безкоштовно, а я повинен комусь платити?
З англійськими медіа було весело.
Вони з самого початку були проти мене: bad boy, пихатий, ніколи не забиває англійським командам.
За три місяці преса полюбила мене. Постійно дзвонили, щоб домовитися про інтерв’ю або просто запитати мою думку з будь-якого питання. Я з задоволенням спілкувався з усіма, але довелося припинити, бо спілкування було забагато. Вибачайте хлопці, маю зосередитися на роботі.
Найскладніше було з французами. Через мої слова про Бордо, через те, що багатющий ПСЖ не надто любили. Я намагався пояснювати деякі речі, але вони не розуміли чи робили вигляд, що не розуміють. Зрештою я втомився. Немає сенсу витрачати багато сил на спілкування.
Втім, на прес-конференціях я кайфую.
Почуваюся ніби на арені. Один проти всіх. Ніколи не обмежую коло питань. Журналісти можуть запитувати мене про все, але мають бути готовими до відповідей. Мають розуміти, що рівень відповіді залежить від рівня запитання. Якщо воно дурне, то й відповідь дурна.
Одного разу шведський журналіст пішов з прес-конференції, бо йому не сподобалися відповіді. Це прояв слабкості. Це помилка. Шведські журналісти зазвичай дуже сором’язливі, бояться моїх відповідей.
Доводилося навіть спонукати їх: «Вас так багато, а питання лише два?! Ви впевнені? Будьте сміливіші. Не хочете більше нічого знати? Ок, до побачення».
Я підвівся і пішов.
Італійці більш агресивні. Вони запитують про все, не бояться.
Коли я повернувся до Мілана, мене спитали: «Всі, хто повертався, провалилися. Чому ти не маєш провалитися?»
«Бо я не такий, як інші».
***
А ще була дуже неприємна історія з журналісткою з телебачення, десять років тому.
Березень 2012-го, Сан Сіро. Ми перемогли Лечче 2:0, я пішов на флеші. Дівчина поставила питання, що мені не сподобалося, щось про мій можливий конфлікт з Аллегрі. Я відповів різко, коротко і пішов далі, до іншого каналу. А вона не пішла Напевно, розлютилася, вирішила почекати, коли я закінчу, і вимагати пояснень.
Стояла і дивилася на мене. Це дуже бісило. І я, під час прямого етеру, відповідаючи на запитання іншого журналіста, звернувся до неї: «Якого біса витріщилася?»
Вона у відповідь показала жест — мовляв, «заткнися, мовчи».
Я зірвав з неї резинку для волосся.
Мілан надіслав їй квіти від мого імені на знак вибачення. Це розлютило мене ще більше, адже я сам вирішую, вибачатися чи ні. Як у тому випадку з Лукаку. Клуб запропонував нам піти на каву.
Що? Кава? З Лукаку? Тримайте його подалі від мене.
Але це зовсім інша історія.
***
Нинішній Златан вибачився би перед тією журналісткою, ба більше — навіть не образив би. Втім, я був молодий, незрілий. Почуваюся ідіотом, коли згадую ту ситуацію, слова, що говорив. Мені дуже прикро.
Нічого не маю проти футбольних журналісток. Навпаки — те, що вони роблять, важливо і чудово.
На американських ток-шоу мені було дуже весело, там я дозволяв собі будь-що. Американці страшно боялися, що мені в чомусь буде незручно. Надсилали питання за декілька днів до інтерв’ю, а я казав, що це не є обов’язковим: «Та не треба, дякую. Не хочу знати питання. Так буде правильно».
«Але всі гості зазвичай просять питання… Актори, співаки, політики. Вони не хочуть потрапити в незручне становище».
«Не перейматися. Я розповім все, що хочете, це не проблема. Буду самим собою, жодних незручностей».
Одного разу, продюсер шоу в Лос-Анджелесі дав мені сотню порад перед тим, як я вийшов до ведучого: «Роби отак і отак. Знаєш, багато спортсменів ціпеніють перед телекамерою».
Я сказав йому: «Слухай, побачиш — я вийду туди, і це шоу стане моїм. Насолоджуйтесь».
Так і сталося — і у Кіммела, і на всіх інших популярних шоу, в яких я брав участь.
Кіммелу я розповідав про наші відвідини вілли в Беверлі Гілз, одразу по прильоту до США. Вона сподобалася Гелені, дружина хотіла одразу переїхати: «Лише одна проблема. Немає меблів».
«Давай купимо все в Ikea», — запропонував я.
Брокер, що допомагав нам, здається, обурився: «Тут багаті люди не ходять до Ikea…»
«А розумні — ходять», — такою була моя відповідь.
Під час The Late Late Show з Джейсом Корденом я пройшов тест, щоб показати — здатний на все. Я відкривав банку з огірками, називав імена Кардашіан, говорив «Златан Ібрагімович» з ротом повним зефірок, танцював флосс. Було дуже весело.
Мене хотіли бачити на телебаченні, це працювало — рейтинги завжди були чудові. Коли я є самим собою, створюю видовище: і на полі, і на ток-шоу.
В 19 років, на загубленому полі в Іспанії, я кричав «Шоу починається! Шоу починається!». Це шоу все ще триває…
Далі буде
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
