ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 2. ДРИБЛІНГ (АБО ПРО СВОБОДУ). ЧАСТИНА 2
ПРОЛОГ
ГЛАВА 1 (частина 1)
ГЛАВА 1 (частина 2)
ГЛАВА 2 (частина 1)
Я почуваюся свободним, коли на мені зручний одяг.
Ненавиджу костюми та галстуки. Вони змушують бути зухвалим. Якщо заходиш до ресторану у такому вигляді, то ніби кажеш: «Дивіться, я до біса важливий». Мене не цікавить, що думають інші. Втім, якщо треба — все зроблю. На офіційних заходах, ошатний та елегантний, я не почуваюся комфортно, метелик ніби душить і таке інше. Але такі вимоги, тож я не сперечаюся. Проте я насправді вільний лише у спортивному одязі, коли мені зручно.
Автомобілі також дають мені свободу.
Мені подобаються авто, але я не купую їх, аби продемонструвати, що можу собі це дозволити чи щоб показати іншим. Причина — знову той самий адреналін, якого я постійно потребую. Ще автомобілі дають мені гарантію — знаю, що можу втекти, коли захочу. Вони швидкі, ніхто не наздожене. Це моя свобода.
Коли я повернувся до Мілана, не мав автівки. Довелося привезти декілька, бо мені бракувало адреналіну свободи. Дехто каже: «Златане, краще поїхати на автодром, поганяти на максимумі, як у Формулі-1». Ні, це нудно. Я там ніби хом’як у колесі. Краще — на трасу, адже мені треба втекти від людей.
Коли мене впізнають, то переслідують навіть на дорозі, щоб зробити селфі. Тоді я тисну на педаль свого Ferrari, який розганяється до 300 кілометрів на годину за 15 секунд. Ні, не кажу, що іжджу з такою швидкістю… Але я тисну на газ і зникаю.
***
Ковід позбавив мене свободи і змінив мене як людину. Коли я захворів, рідні були далеко. Довелося закритися вдома, немов у тюрмі. Здавалося, що я один проти всіх.
Фізично мені не було дуже погано, але я не звик до таких ситуацій. Сім’я завжди була поруч, особливо коли я почувався недобре. До того ж це був непростий період мого життя, адже треба було прийняти важливе рішення: закінчувати кар’єру чи ні. Я не знав, чи зможу залишатися в Мілані півроку сам. Говорив про це з керівництвом, але не хотів бути проблемою для Мальдіні та Піолі. Це стосувалося лише мене.
Ковід змінив багатьох. Мені загалом добре вдома, але іноді я люблю погуляти. Ми не мали змогу робити це протягом року. Коли обмеження зняли, в мене стався приступ паніки в ресторані.
Я сказав друзям: «Давайте швиденько поїмо, хочу додому». Я відвикнув від всього цього. Занадто багато людей навколо. Мені було дуже незручно, але не через те, що я відомий і вони мені заважали. Я змінився. Те що було нормальним — наприклад, переповнений ресторан — тепер було ненормальним. А ненормальне стало нормальним. Було важко дихати: «Давайте, швидко, хочу піти звідси». Друзі не розуміли: «Що ти таке кажеш, Златане? Пандемія закінчилася. Насолоджуємося!»
Не знаю, чи це справді свобода.
***
Ще один видатний фінт — це моя подорож на скутері до Санремо, аби не запізнитися на відкриття фестивалю.
Тренування закінчилося, виїжджаємо з Міланелло автобусом. Ранній вечір. Поспішати нікуди. Мій перший вихід на фестивалі — о 20:00, це промо для канала Rai, анонс церемонії відкриття.
Але в якийсь момент ми зупиняємося. Затор збільшується, водій слухає радіо, намагаючись зрозуміти, що сталося. ДТП, вантажівка перекинулася та не дає проїхати. Одна людина загинула. Минає дві години — все ще не рухаємось.
Напруга зростає. Дзвонять з фестивалю, дуже занепокоєні. Прошу відправити за мною поліцейську автівку, але вони відмовляються. Кажуть, що фестиваль надто популярний — якщо мене привезе поліція, це приверне зайву увагу та спровокує непотрібну полеміку.
Я дуже нервую, виходжу з автобусу, йду поміж машинами. Сидів шість годин, вже не можу. Дивлюся на годинник. Все погано.
Повертаюся до автобуса і кажу помічнику: «Дай мені твою куртку. Слідкуй за допомогою GPS. Контролюй, куди я їду. Ок?»
Зупиняю чувака на скутері, який прослизає крізь затор. Тут треба везіння. На щастя, мені його вистачає.
Він одразу мене впізнає: «Ібрагімович… Я вболіваю за Мілан».
«Чудово. Швидко довези мене до Санремо».
«Але це неблизько…»
«Я маю бути там».
Він дає мені шолом, стартуємо. Протягом перших 20 хвилин я перевіряю маршрут за допомогою телефону, бо я ж не знаю цього чувака, він може викрасти мене, завезти кудись. Але напрямок правильний. Добре. Ми їдемо до Санремо. Знімаю відео, аби мати докази. Інакше ніхто не повірить у цю історію.
Бідолашний хлопець їде спокійно, йому страшно. Ще б пак — адже він везе ноги Ібри, і одній з них вже не дуже зручно. Він їде тихо, його заносить, адже я дуже важкий.
«Давай я керуватиму», — пропоную.
Він проти.
Моєму помічнику в автобусі теж страшно. Він втратив сигнал GPS. Думає, що сталася аварія, але це лише довгий тунель. Сигнал поновлюється.
Ми на місці, проте я дуже змерз. Година на скутері, без рукавичок, у курточці, в шоломі без скла, з медицинською маскою на обличчі.
Я дякую водієві, а він каже: «Тепер маю зізнатися — це я вперше їхав магістраллю».
Так чому ж ти не дозволив мені сісти за кермо?!
Я готовий вбити його, натомість ще раз дякую: «Ти — найкращий. Зачекай на моїх помічників, вони скоро будуть. Проси, що хочеш».
«Мені вистачить фото», — каже він.
Я прибуваю до Театру Арістон, і мені стає страшно.Очі червоні, губи сині. Гріюся біля лампи, але розумію, що в такому вигляді на сцену не можна: «Треба змінити розклад. Вийти пізніше. Розслабитися та зігрітися».
Годину я лежу у вані, навівши на себе фен з гарячим повітрям. З’їдаю два куски брезаоли. Нарешті виходжу на сцену.
Показують фото та відео, які я зробив дорогою. Розповідаю всю історію. Так розпочинається фестиваль.
Я дуже ризикував, міг щось пошкодити, а вже й так був травмований. Мій водій вперше їхав магістраллю, міг поїхати не туди, привезти мене в якесь інше місце. Я забив на обережність і логіку. Але коли я щось вирішив, то маю довести це до кінця.
***
Зробімо крок назад.
Влітку мені телефонують: «Златане, хочеш взяти участь у фестивалі Санремо?»
Я навіть не знаю, що це таке. Питаю: «Інші таке вже робили?»
Називають декілька відомих людей.
Але якщо це на декілька хвилин, навіщо воно мені? Тож я пропоную — коли вам потрібний Златан, запрошуйте його на кожен день. Вони погоджуються — можеш бути третім ведучим, з Амадеусом і Ф’орелло, всі п’ять днів.
«Інші таке вже робили?» Ніхто. Ніколи.
«Чудово. Якщо я перший, то приїду. Проте зачекайте, я веду перемовини з Міланом щодо нового контракту».
Перемовини тривали вічність. Ми ніяк не могли домовитися. Врешті-решт я сказав, що втрачаю інші можливості, якщо продовжую чекати на пропозицію від Мілана.
Дзвоню організаторам Санремо: «Я вирішив. Буду». Якщо підпишу контракт з Міланом, включу до нього пункт про тиждень відпустки протягом сезону, не буду вказувати точні дати і причину. Бо треба зберігати таємницю щодо моєї появи на фестивалі.
Ок, я буду. А що я там робитиму?
Я ніколи не дивився фестиваль Санремо. Розпитував людей, всі говорили одне й те саме: «Санремо — найбільше музичне шоу Італії».
Ага, тож це чудова нагода подякувати італійцям. Адже завдяки Італії я став тим, хто є зараз. Завдяки Італії мене знає весь світ. Так, я грав за Аякс, проте моя справжня історія розпочалася в Ювентусі в 2004 році.
Наближаються дні фестивалю. Я тримаю все в секреті, у Rai це виходить гірше. Вони згадують моє ім’я, аби зацікавити публіку — це маркетинговий хід. Тож час поговорити з Піолі: «Містер, пам’ятаєте про ту неділю відпустки в контракті? Я їду до Санремо».
«Ок», — тільки й каже він.
Але Стефано відразу дивиться на розклад матчів. Другий день фестивалю співпадає з матчем проти Удінезе. Він вже не каже «Ок».
Говорю з Паоло Мальдіні. Всі поважають моє рішення, розуміють, що є контракт. Ніхто ні в чому не звинувачує, але мені неспокійно. Занадто велика відповідальність перед командою, я ж лідер. Не можу кинути її, не можу пропустити матч чемпіонату через пісенний конкурс.
Дзвоню своєму контактові в Санремо: «Слухайте, другий день — без мене. Я заплачу штраф, але не залишу одноклубників. Я прийшов до Мілана заради них. Вони — на першому місці».
Жодних проблем, організатори розуміють ситуацію: «Не хвилюйся, Златане. Щось вигадаємо».
Я планував поїхати до Санремо з тренером і фізіотерапевтом. Потренуватися, переночувати на яхті та спокійно з’явитися на гру. Але в матчу з Ромою отримав травму.
Тож проблема, здається, вирішена. Я не можу зіграти з Удінезе, отже буду у Санремо, а не на Сан Сіро. Ні. Хай я не вийду на поле, але ж залишаюся лідером. Мої хлопці не мають відчувати мою відсутність. Тож я присутній на стадіоні, а потім виходжу на відеозв’язок з фестивалем.
Організатор Санремо — молодці. Жодного разу не тиснули на мене, не змушували вчити текст, не було жодних правил. Сказали, що я маю бути самим собою.
Це було так дивно…
Якщо це справді — як мені казали — найбільше шоу країни, я гадав, що мене проситимуть робити щось особливе, можливо, навіть поводитися немов клоун.
Але ж: «Ти просто маєш бути Златаном Ібрагімовичем».
«Лише це? Так просто?»
«Так, цього достатньо».
З Амадеусом ми одразу знайшли спільну мову. Він сказав, що підлаштується під мене.
Як так?! Це ж твоє шоу, це я маю підлаштуватися. «Ні, ні. Ти — перший пілот, я — другий», — сказав він.
Почалася репетиція, заграв гімн Ліги чемпіонів.
«Це що таке?» — здивувався я.
«Ти — чемпіон, а це — музика чемпіонів».
«Ні, це образливо, адже я ніколи не вигравав Лігу чемпіонів. Хочете, аби я був собою? Тоді я сам оберу музику».
Тож грала «Jutro je» сербсько-боснійської співачки Нади Топчагич, веселий спогад з мого дитинства, пісня, під яку я танцював вдома на вечірці з приводу 500 гола.
Кожного разу як я виходив на сцену, ставили цю пісню. Потім вона грала на Сан Сіро, під час розминки.
Вона стала хітом Санремо. А я ще більше був самим собою. Почувався максимально комфортно.
Все завдяки Амадеусу, який повторював: «Виходь і роби, що заманеться. Якщо скажеш щось не те — не зупиняйся. Я поруч. Імпровізуй, нічого не бійся».
Я так і робив, було дуже весело. Як на полі: імпровізував, щось вигадував, діяв неочікуванно.
З Ф’орелло не було такої хімії, адже він дуже непередбачуваний. Ф’орелло — перший, другий і третій пілоти, потім я, четвертий, потім Амадеус, п’ятий. Коли він з’являвся на сцені, я відходив у захист, дозволяв йому керувати. Ще й тому, що він дуже швидко говорить. Одного разу за вечерю я сказав йому: «Ф’орелло, говори повільніше! Я нічого не розумію…» Наступного дня, аби потролити мене, він вимовляв слова по складах.
Можливо, комусь я видався самовпевненим. На бекстейджі співаки підходили, просили фото, а я відмовляв: «Не зараз!»
Це я був настільки зосереджений на шоу. Коли та працюєш, то працюєш. Фото потім.
Але потім почалися проблеми. У газетах з’явилася скандальна новина про букмекерську компанію. Мене помилкову вилучили в матчі з Пармою. Я отримав травму, відновився і знову травмувався. Запросив нового фізіотерапевта, а невдовзі захворів на ковід.
Коли я приїхав до Санремо, то був у топовій формі. Після фестивалю ситуація погіршилася. Я не забобонний, але в такі моменти починаєш думати про всяке. І я довго думав: чи то Санремо, чи якийсь ритуал Лукаку… Але про Лукаку поговоримо згодом.
Втім, мені дуже сподобалося брати участь у фестивалі. Здавалося, всі збожеволіли. Керівники Rai відстежували кількість глядачів онлайн. Помітили — коли я виходив на сцену, переглядів ставало набагато більше. Тож вони кричали: «Випускайте Ібру!»
Я мав з’являтися пару разів за вечір, а був на сцені постійно, мене просили імпровізувати.
Я ставав впевненішим, входив в смак і навіть якось сказав Амадеусу: «Слухай, залишайся за лаштунками, я все зроблю сам…»
Це вже було моє шоу, не його.
Найбільш приємним було те, що той фестиваль змінив мій образ, я вийшов на новий рівень популярності та визнання. Вперше відчув, що мене цінують і приймають всі: ювентіні й інтерісти, міланісти і неаполітанці. Я не був втіленням одного клубу, мене любила вся Італія. Людей часто засуджують, не знаючи їх. Гадаю, тепер мене трохи краще знають.
Всі, кого я зустрів після фестивалю, бачили мене як Ібру з Санремо, а не Ібру з Мілана.
Я їду до Пінцоло, у Трентіно, покататися на байку по горах, і зустрічаю літню пару. Вони кажуть: «Ібра, ти був фантастичним у Санремо». Те саме стається на пляжі Сардинії: «Ібра, в телевізорі ти був дуже гарний та приємний. Ти вмієш посміхатися».
Мені до біса подобаються такі компліменти, адже я заслужив їх не на полі, своїм талантом. Я просто показав, який я є насправді.
У моїй філософії визначення досконалості таке — бути самим собою.
Коли я співі ту пісню на сцені разом з Михайловичем, то не намагався справити гарне враження. Я не готувався: імпровізував, фальшивив, але був собою.
Після локдауну я піщов до ресторану. Всі аплодували. Можливо, роком раніше все було б так само, але того вечора у мене було відчуття, що вони аплодують не богу Сан Сіро, а зірці Санремо. Тому, хто творить магію не м’ячем, а словами.
Далі буде
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
Підписуйтесь на мій телеграм-канал ДжанлукаЛападула
