ЗЛАТАН ІБРАГІМОВИЧ, «АДРЕНАЛІН». ГЛАВА 1. УДАР ЧЕРЕЗ СЕБЕ (АБО ПРО ЗМІНИ). ЧАСТИНА 2
Наприклад, усі пам’ятають удар Пеле у фільмі «Перемога».
Я познайомився з Пеле на церемонії нагородження у Швеції, він вручав мені премію найкращому футболісту країни. Велика честь, неймовірні емоції.
Завдяки таким легендам, як Пеле та Марадона, починаєш грати у футбол. Це бажання виникає, не коли дивишся на м’яч, а коли бачиш по телевізору неймовірних гравців, як Круіфф і Зідан. Вони — втілення радості гри, дивлячись на них, ти сам хочеш спробувати.
З Марадоною я не був знайомий, але він здавався мені справжнім, робив усе від щирого серця, не боявся говорити, ризикувати. Дієго не хвилювався, що справить неідеальне враження. Якщо він помилявся, це було щиро. І цим він дуже подобався.
Зараз 95% гравців ставлять навколо себе фільтр, хочуть здаватися ідеальними. Я не маю жодних фільтрів. Мені здається, треба бути самим собою. Ти ідеальний, якщо це в тебе виходить. Помиляйся, вчися на помилках, знову помиляйся. Але залишайся собою.
А тепер у всіх є почет, який їх захищає. І люди думають: «Ух, це класний хлопець…» Але все не так, це маска. А Марадона робив лише те, що хотів.
Якби гол рукою приніс мені трофей, я теж його забив. Але я віддаю перевагу тому, що забив Англії. То був справжній урок англійцям.
Схожий гол — не такий самий, але схожий — я забив, граючи за Аякс, у матчі з Бредою. Все сталося дуже швидко.
Я пройшов одного суперника, двох, трьох… Кожний обіграш робив мене впевненішим, адреналін прибував. Я був повністю зосереджений, але чув глядачів, який кричали: «Ох!… Ох!.. Ох!..» А ще: «Бий! Бий! Бий!» А я думав: «Ні! Ні! Ні!»
Коли м’яч нарешті опинився у воротах, я вибухнув від радості. Не стільки через гол, скільки через те, що довів свою правоту. Найкращий момент для удару — коли Ібра вирішить бити.
***
Я намагався робити різницю з м’ячем. Вчився, щоб скласти іспити, а потім все забував. Не читав книги. Якби хотів стати політиком, став би. Але я обрав шлях спортсмена. Спортсмен об’єднує, політик розділяє. Завдяки спорту мені пощастило зустріти людей з усього світу. Ми «живемо» в одній роздягальні, б’ємося разом. Без футболу ми б ніколи не познайомилися, я би нічого не знав про їхню культуру. Ти — мусульманин? Ти — католик? Немає значення. Важлива лише повага в моїй роздягальні.
***
Коли в Мальме поставили мою статую, я сказав: «Діти, завтра можете не йти до школи. Приходьте привітати мене».
Деякі критики відреагували занадто серйозно, проте потім вся зрозуміли, що я пожартував. Я звертався до дітей з мого міста. З дітьми і молоддю у мене особливі стосунки, ми чудово розуміємо одне одного. З дорослими складніше. Молодь заряджає мене, дає неймовірну енергію, між нами хімія, яку складно пояснити, вона не залежить від того, що я кажу.
Для них навіть маленький прояв уваги може бути дуже важливим, тому намагаюся завжди проводити час з юними вболівальниками. Бо вони — майбутнє. А ще я пам’ятаю себе у їхньому віці. У мене не було можливості зустріти когось відомого, хто міг би щось порадити, надихнути, мотивувати. Я все робив самотужки.
Я був один, у своєму світі, проти їхнього величезного світу.
***
Мою статую в Мальме знесли.
Встановити її було ідеєю Федерації футболу Швеції. Я був на церемонії відкриття в жовтні 2019-го року. За місяць після того придбав акції Гаммарбю, футбольного клубу зі Стокгольму, де зараз грають мої сини. Мені запропонували це власники Лос-Анджелес Гелаксі, коли ми обговорювали новий контракт. Вони вже мали частку акцій, я придбав 25%.
Це здавалося перспективною можливістю зробити щось корисне для Швеції, жестом подяки моїй країні.
Але ультрас Мальме розлютилися. Не стільки через те, що я став співвласником Гаммарбю, скільки через мої слова: «Я зроблю Гаммарбю найсильнішим клубом Скандинавії».
Проте що я мав сказати? Адже завжди намагаюсь досягти успіху у всьому, що роблю.
Звісно, було б краще інвестувати в рідне місто, але шанс трапився у Стокгольмі. До того ж, я вирішив там оселитися.
Тож вони почали спотвороювати статую біля стадіону: відбили ніс, відпилили ступню, повісили на неї рулони туалетного паперу, мотузку на шию. Намагалися навіть підпалити.
Місцева влада встановила огорожу, щоб захистити її, але це не допомогло.
У січні вандали все ж таки знищили статую, відбивши їй ноги.
Я гадаю, це були молодці хлопці. Представники покоління, які знали мене краще, так би не вчинили. Вони розуміють, що я зробив чимало добра для Мальме та Швеції.
Мені було прикро, в першу чергу, за Петера Лінде, скульптора. Статуя справді була дуже красива.
Пам’ятаю, як вона лежала на землі, голова накрита чорною футболкою.
Ту статую можна вважати метафорою мого життя. Куди б я не подався, мене намагалися піднести на п’єдестал, а потім скинути вниз. Таке трапляється з багатьма успішними людьми.
Це були складні дні. Я хвилювався через рідних, які живуть у Мальме. На стінах у місті з’являлися погрози. Мене називали Юдою.
Довго вирішували, де встановити статую після реставрації. Точно не біля стадіону. Декто пропонував перевезти її до Мілана.
Я навіть не знаю, де вона зараз.
Але точно знаю, що в 40 років ще твердо стою на ногах.
***
Марко Ван Бастен теж забивав божевільними ударами через себе. Всі пам’ятають його голи Де Босху за Аякс та Гьотеборгу за Мілан. Аякс і Мілан, як я. Порівняння з ним завжди супроводжували мене в юності.
Коли я грав за Аякс, Марко був помічником головного тренера і часто говорив мені, коли той не чув: «Не слухай містера, Златан. Бережи сили, використовуй їх лише для атаки».
Він казав це, бо пам’ятав, як Саккі знущався над ним у Мілані. «Повертайся назад, допомагай команді, працюй без м’яча, пресингуй, бери участь у грі…»
Саме це мені наказували робити в Аяксі.
Арріго Саккі був революціонером. Він змінив футбол, визнаю це. Але до мене у нього завжди були претензії. Не розумію, чому. Мені говорили, що він радив Гвардіолі не брати мене до Барселони.
Двоє добрих друзів. Але не мої.
У Саккі була колонка в La Gazzetta dello Sport. Мені здавалося, що критика на мою адресу — це щось особисте, а не професійне.
Я такого не розумію. Якщо навіть ненавиджу одноклубника, на полі поводжуся з ним так само, як з іншими. І чекаю того самого від тих, хто пише і критикує. Якщо ти мене в чомусь звинувачуєш, скажи це мені, а не світу. Твоя робота — оцінювати мене професійно.
Отже, коли ми зустрілися в прямому етері після матчу Ліги чемпіонів (він був експертом на телебаченні), я сказав йому все, що думав. Я можу мовчати рік, два, п’ять, але не забуду. Як з Матерацці.
Слова Ван Бастена наповнили мене гордістю.
Коли чуєш таке від легенди, думаєш: він — топ-гравець, я граю на тій самій позиції, весь світ порівнює мене з ним. Тож буду слухати його, а не тренера.
Під час матчів я постійно згадував пораду Марко і говорив собі: зупинись, Златане, не йди туди, залишайся тут, бережи сили. В той час мій футбол був рок-н-ролом, я був готовий робити все, аби показати, наскільки крутий — прокидував м’яча між ніг, йшов у дріблінг, грав п’ятою. Більше думав про себе, ніж про те, як допомогти команді.
Ван Бастен змінив мене, але справжня трансформація сталася під керівництвом Фабіо Капелло. Капелло не лише говорив, він щоденно вбивав у мене свої ідеї: «Я маю знищити все «аяксівське», що в тобі є, і змусити думати лише про голи. Лише про голи».
А потім знову: «Найкращий спосіб допомогти команді — забити гол. Ти мені дуже нагадуєш Ван Бастена, але ще не вмієш рухатися у штрафному, як він, аби мати більше шансів забити».
Щодня я мав 50 разів ударити по воротах: бум, бум, бум… Легендарий Італо, помічник містера, був завжди поруч. Якщо я помилявся, він провокував: «Бачиш? Нічого не вийде…» Я злився: бум, гол.
«Все ще не те».
Бум, гол! «А так добре?!» — запитував я.
Бум, гол! «А так добре?!»
Бум, гол!
Італо завжди змушував мене відчути адреналін, ми були чудовою командою.
І так щодня, протягом шести-восьми місяців. Зрештою я став гольовою машиною.
У мене з’явився новий радар. В Аяксі я говорив: «Дайте м’яча, і я покажу вам щось неймовірне». В Ювентусі: «Дайте м’яча, і я заб’ю». Я змінився. Став іншим.
Удар Руні через себе в дербі Манчестера також залишиться в історії. Неймовірний. Вейн — гарний хлопець. Лише погравши з ним, я зрозумів, як він обожнює футбол, скільки працює, аби досягти успіху.
Руні провів 16 сезонів у Прем’єр-лізі. Це набагато більше, ніж ціле життя. Жодний чемпіонат не виснажує так, як АПЛ. Ритм тут вищий, гра агресивніша, матчів більше, немає зимової паузи. І так 16 сезонів.
Я дивився на нього. Був старшим на чотири роки, але видавався набагато молодшим за нього. Врешті-решт Руні вже не міг робити те, що просив Моурінью. В моєму Манчестері він мало грав.
Ми знову зустрілися в МЛС, американській лізі.
***
Я полетів до США, щоб перевернути все догори дригом.
Сказав собі: я покажу їм, що таке футбол, адже вони ще не знают цього.
Опинився в іншому світі, надто обмеженому. Час там йшов повільно, футбольний вибух, якого чекали, так і не стався, а жіночий футбол був набагато більш успішним. Не вистачало, в першу чергу, базових навичок.
У складі Гелаксі були хлопці, які тільки-но прийшли з молодіжної команди, вони не знали, що робити на полі. Я говорив з кожним: «Дивись, так не захищаються. Ти не маєш стирчати переді мною, як штанга. Треба бути поперечиною, змусити мене піти направо або наліво».
Як ставити корпус, хлопець має дізнаватися не у першій команді, а набагато раніше. Коли він потрапляє до першої команди, то повинен бути готовим грати та перемагати. Запрошення Анрі, Пірло й Ібрагімовича не допоможе прогресу. Це забезпечить видовище, продемонструє, чого можна досягти, покаже топ-рівень. Але набагато більше потрібні тренери і знання. Не можна думати, що 11 Ібрагімовичей вирішать всі проблеми.
Там все було протилежне моєму менталітету. Я бачив, як команда програє матч, а футболісти в роздягальні сміються. Справа у плей-оф. До плей-оф виходять перші сім команд, тому перемоги у першій половині сезону майже не мають значення. Але ж я від народження завжду хочу перемагати, навіть на тренуваннях. Ти їж або тебе їдять. Я завжди маю бути тим, хто їсть.
Отже якось я сказав журналістам: «Система плей-оф — якась маячня».
Вони ледь не знепритомніли. Така саме реакція була на фразу «Я — Ferrari посеред Fiat 500». Американський спорт — це лише плей-оф.
Я прибув до Америки, аби залишити слід. Але мої одноклубники думали інакше. Першою реакцією було «ваааааау…» Потім — він приїхав заробити грошей і швидке піде. Ні, зовсім не так.
Одного разу я все їм пояснив: «Слухайте, хлопці. Я у Лос-Анджелесі не для того, щоб ходити на пляж або гуляти Голівудом. Мені непотрібні навіть ваші долари. Я тут, бо маю місію. Ви потребуєте мене, а я потребую вас, аби її виконати. Якщо незгодні, скажіть одразу, і я поїду додому. Я тут не заради відпочинку».
Вони відповіли: «Спокійно, Златане. Зараз ми ввімкнемо режим плей-оф».
Що таке, бляха, режим плей-оф? Це не так працює. Маємо перемагати впродовж усього року, а не два тижні. Я провокував їх — тоді давайте підпишемо нові контракти: за першу половину сезону нам не платитимуть, адже ми не працюємо на сто відсотків. Отримаємо гроші, коли розпочнеться плей-оф. Ok, guys?
Я демонструю максимум вже на першому тренуванні, тому що перемога в чемпіонаті починається з першого тренування. Немає матчу, який не був би фіналом. Ти виграєш або програєш, а я завжди хочу вигравати. Цьому я хотів навчити американців, щоб вони прогресували. Їм пощастило побачити вживу, що таке справжній футбол.
Потім я поїхав і попрощався з ними — можете повертатися до свого бейсболу.
***
У Франції я все перевернув догоро дригом після поразки від Бордо. Арбітр не зафіксував порушення, коли воротар взяв м’яча до рук після пасу. Як?! Правила забороняють так робити.
Арбітр сказав мені: «Я припустився помилки раніше, тож тепер нічия».
Що це за виправдання? Я програю, а ти кажеш, що помилився там, а отже помилишся й тут…
Але я розумів, що арбітрам нелегко. Коли ми всі прийшли, ПСЖ за 24 години перетворився на команду суперзірок. Величезна популярність, на полі та за його межами, відпривила нас до іншого виміру. Судді, для яких це навіть не була основна робота, мали прогресувати, але у нас не було часу чекати на них. Ми мало вигравати, часто всупереч заздрощам.
Отже я, на емоціях через поразку та помилку арбітра, видав: «Франція — лайно, а не країна, вона не заслуговує мене і ПСЖ».
Ми були «вау», і здавалося, що Франція не хоче жодних «вау». Ми було занадто круті, здавалися помилкою.
Після цих слів я з обережністю виходив назовні: «Златан, маєш бути готовий реагувати, якщо щось станеться». Але десять людей з десяти говорили: «Ти правий, лайно, а не країна».
Дуже дивно. Подивимося, що скаже наступний.
«Маєш рацію, Ібра».
Я не очікував на таку реакцію.
З самого початку моєї історії я дав собі обіцянку. Успіх, багатство, слава не змінять мене. Я залишуся тим самим. Якщо змінюся, розчарую, в першу чергу, себе.
Я розпочав на вулиці і маю залишатися собою, якщо стану зіркою.
Тож у Франції я говорив те, що думав. Мене вважали зарозумілим. Французам важко прийняти, що чиясь поведінка настільки відрізняється від їхньої. Вони не можуть не звертати на це уваги. Того, хто не відповідає звичайній моделі, критикують. Він точно помиляється.
В першу чергу, проти мене були колишні футболісти. Адже я казав, що є найкращим гравцем в історії Франції і все таке. Жодної зарозумілості. Я був у цьому впевнений.
2014 рік. Мене обрали найкращим футболістом чемпіонату, тож мав дати інтерв’ю на радіо Франку Лебьофу, екс-захиснику збірної Франції. Прямий етер. Мені таке до вподоби, знаю, що люди почують все, що я скажу — жодних правок. Повторюсь — якщо маю щось на думці, можу чекати десять років, але не забуваю. Коли прийде час, все обов’язково скажу.
Час прийшов.
Ми почали розмову, і Лебьоф такий: «Але, Ібра, твоє ставлення…»
Ось воно.
Я перервав його: «Ага, звісно, моє ставлення. Франк, мені ця історія про ставлення видається дуже дивною. Ви вважаєте мене зухвалим, але ж у світі саме французі відомі своєю зухвалістю. Тож я один з вас! Маєте пишатися мною, я якнайкраще символізую вашу зухвалість».
Лебьоф замовк. Був шокований.
Вони хотіли вишвирнути мене зі Франції через мої слова після гри з Бордо. Марін Ле Пен постійно повторювала, що я маю залишити країну. Втрутився посол Швеції. Та фраза перетворилася на політичний скандал, і мені це дуже не сподобалося, адже я говорив про футбол. Вони мали засуджувати мене як спортсмена, не як людину. Я теж міг почати розмови про політику, нагадати, що плачу найбільші податки у Франції. Я щось давав цій країні. Але я вирішив просто зупинитися.
З іншого боку, всі ці скандали мене розважали. Коли ПСЖ запропонував продовжити контракт, я сказав: «Так, якщо поставите замість Ейфелевої вежі мою статую, можемо продовжити».
Вони бісилися, серйозно. Я був у захваті від такої реакції, адже, якщо я провокую, а вони реагують, то я переміг.
Якось я запостив в інстаграм рентгенівський знімок руки з піднятим середнім пальцем. Всі намагаються за допомогою соціальних мереж здобути фоловерів, а мені потрібні реакції.
Якщо люди реагують, я переміг.
***
Важко сказати, що мало на мене більший вплив, любов чи ненависть. Але знаю одне: коли тебе ненавидять, ти про це знаєш, а коли люблять — не можеш бути впевненим, що це по-справжньому.
Вболівальники Інтера любили мене. Коли я пішов, що сталося з тією любов’ю?
Відчуття любові неймовірно мотивує мене на полі. Але ненависть також дає багато. Коли я розлючений, виходжу на вищий рівень — я більш уважний, більш зосереджений, більш сильний, більше хочу показати щось. Їхня ненависть робить мене кращим. Тож дербі — це для мене неймовірна мотивація, неймовірний адреналін. Але зараз я набагато краще контролюю себе, ніж в молодості.
Я став спокійнішим, коли з’явилися діти. Вони змінили ритм мого життя. До появи першого сина, я приносив додому футбол і всю свою лють. А потім він зустрічав мене вдома, і я про все забував. Сини перевернули для мене все догори дригом. Увійшли в моє життя, і футбол раптово припинив бути найважливішим. Важливо, аби їм було добре.
Я намагався виховувати їх як Златан, не як Ібра. Зробив все, аби «вимкнути» футболіста і бути просто батьком. В дитинстві вони ненавиділи футбол. Бачили, що їхній тато належить усім, належить іншим більше, ніж їм. Телебачення, фото, автографи, стадіон — Ібра був всюди.
Я приводив їх на газон, поганяти м’яча. Один плакав, інший розглядав пташок.
Одного дня вони почали грати у FIFA, дізналися про Неймара, Мессі, Буффона, Тотті…
Прийшли до мене: «Тато, є й інші чемпіони».
Звісно, їх багато, не лише Ібрагімович. «Ох, ок».
З того часу вони почали думати, що футбол — це весело, це розвага. Почали просити грати з ними. Футбол став їхньою пристрастю. У будь-якому вигляді — коли ми втрьох або вони грають за свою команду, коли це справжній футбол або відеогра. Вони завжди думають про футбол.
Змалечку вони були в тіні гравця. Але я вивів їх на сонце, і тепер намагаюся, щоб вдома був лише батько, а не чемпіон.
Вдома, в Швеції, ми не маємо жодного мого фото, пов’язаного з футболом, жодного трофею, нічого. З моїми дітьми живе їхній батько, а не футболіст. Це наше сховище. Вони не мають залежати від моєї історії, їм треба писати свою. Мусять самі обрати свій шлях, свій виклик.
І свої удари через себе.
Далі буде
© Adrenalina. Zlatan Ibrahimovic and Luigi Garlando. Переклад — Юрій Шевченко. 2022
ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД:
Підписуйтесь на телеграм-канал ДжанлукаЛападула
