Дух України. Андрій Шевченко
«Я спав, коли задзвонив телефон. Дзвонила мама. Я подивився на годинник.
3:30.
Коли твоя мати дзвонить в цей час, це не може бути приємна новина, чи не так?
Думаю, щойно я побачив телефон, частина мене вже все знала. Я ніколи не забуду дату: 24 лютого 2022 року. Ми всі хвилювалися вже кілька тижнів, але жодна нормальна людина не хотіла прийняти те, що могло статися. Проте, коли я побачив мамине ім’я на екрані телефона, зрозумів — почалося.
Вона, плачучи, сказала мені, що дім трясеться від вибухів.
Ми ввімкнули телевізор, і ось воно. Війна. В Україні.
Час ніби зупинився.
Я почувався таким безпорадним.
І винним.
Я мав бути в Києві з мамою. Пару днів тому був її день народження, і ми планували сімейну вечерю у неї вдома, з моєю сестрою та кількома друзями. Я навіть забронював квитки, на 19-те та 29-те, але змінив рейс на 26-е, довелося затриматися у Великобританії через деякі документи.
За кілька годин після дзвінка мами почали надходити відео від друзів та в соціальних мережах. Російські вертольоти над нашою землею, ракети б’ють по наших дорогах, мостах та аеропортах, величезні затори людей, які тікають з Києва. Лише за один день біженцями стали тисячі, які все життя провели в Україні.
Я був шокований. У мене четверо дітей. Навіть мені неможливо це все зрозуміти. Уявіть, як це для них? Наймолодшому вісім років. Як я можу це йому пояснити?
Важко сказати, скільки разів мені доводилося підзаряджати телефон. Цілий день я дзвонив: друзям, родині, колишнім колегам і одноклубникам.
Чи вони в безпеці? А як щодо їхніх родин? Що далі? Чим я можу допомогти?
Ти панікуєш, тому що рішення раптово можуть змінити чиєсь життя.
Пам’ятаю, в якийсь момент я просто закляк. Сказав дружині: «Я не знаю, що робити...»
Моїм першим бажанням було вивезти сім’ю з країни, але мама і сестра відразу сказали мені одне й те саме. Я чітко пам’ятаю мамині слова: «Я не поїду. Це мій дім».
Тієї ночі ми бачили, як президент Зеленський надіслав чітке повідомлення людям. Він сказав, що не залишить Київ, що ми повинні об’єднатися, захистити свою землю. Це було питання нашого майбутнього. Вибір між існуванням чи знищенням нашої країни.
У такий момент змінюються перспектива, пріоритети, весь світ.
Що таке успіх? Це перемога у футбольному матчі? Ліга чемпіонів? Гроші? Успішний бізнес?
Нічого з цього не є реальним.
Маленькі проблеми, маленькі відмінності зникають.
Все зникає.
Успіх — це свобода. Успіх — це виживання.
Протягом наступних кількох днів ми почали чути історії.
Не лише багато людей вирішили залишитися, але й багато людей з усього світу без вагань повернулися, щоб захищати нашу землю. Ці люди навіть не подумали про наслідки, вони просто знали, що мають повернутися.
Я чув про 20-річних хлопців, які годинами поодинці боронили вулиці, щоб захистити своє село від загарбників.
Я чув про людей, які заходили в обвалені будівлі, тому що їм треба було допомагати евакуювати сусідів.
Я навіть чув про чоловіка та дружину, лікарів, які поїхали в Ірпінь працювати в місцеву лікарню, поки місто бомбили. Вони залишили повідомлення друзям: «Якщо з нами щось трапиться, ви маєте законне право піклуватися про наших дітей».
Ви можете собі уявити, що вам доводиться когось просити про таке?
Вони залишалася в лікарні, допомагаючи людям кілька днів, поки місто рівняли з землею. Зрештою повернулися до дітей, але поставили на карту все, щоб допомогти країні.
Я знаю стільки таких історій. Історій героїв.
Я чув історії про неймовірну мужність, але також — про неймовірний біль і страждання. Моя тітка чотири дні сиділа в підвалі під час бомбардування. Їй вдалося втекти до мами лише тоді, коли росіяни зупинилися на півдня. Мої близькі друзі загинули. Посеред хаосу у нас не було часу оплакувати їх.
Я все ще відчуваю провину. Я хотів бути там, щоб побачити ситуацію, захистити свою землю і забрати сім’ю. Мені потрібно було допомогти.
Якось я сказав мамі: «Я повертаюся».
Але вона відповіла: «Андрію, що ти тут робитимеш? Ти не солдат. Має залишатися там, де ти є. Йди до медіа. Скажи правду про те, що відбувається. Ця війна не тільки на полі бою, це не лише зброя та бомби. Це інформація. Ти можеш використати свої зв’язки. Збирай кошти. Отримай матеріали та підтримку. Ти можеш допомогти».
Я слухав маму і намагався зробити так, щоб вона пишалася. Протягом наступних кількох днів я робив усе можливе, щоб допомогти будь-яким способом.
Було дивно бачити, як люди в усьому світі роблять те саме. Демократичний світ об’єднався.
Мені дзвонили звідусіль: з Італії, США, Німеччини. Люди по всьому світу робили все можливе, щоб зібрати гроші, надіслати допомогу або просто допомогти людям дізнатися, що їхні друзі та родини в безпеці.
Ми могли подзвонити і спитати: «Мій друг в цьому селі… мій дядько в цьому місті… мої бабуся і дідусь застрягли в своїй квартирі… знаєте когось поблизу, хто може піти перевірити, чи з ними все гаразд?»
Багато людей просили про послуги.
Ніхто не відмовив.
***
Громадяни України знають, що означає бути вільними, адже ми створили цю країну разом.
Наша країна нова, але з давньою історією. Наша культура, наша мова та наша історія сягають століть, але ми отримали незалежність лише 30 років тому. Тому — особливо люди мого покоління — ми відчуваємо, ніби Україна виросла разом з нами. І цей зв’язок означає, що ми ніколи не хочемо його втрачати.
Моя історія — це історія України.
За роки до незалежності я закохався в Київ і в дитинстві кожні вихідні їздив містом один, щоб пограти у футбол. З дев’яти років я їздив на автобусах і метро, щоб дістатися до поля, де мав грати. Географію міста дізнався завдяки розташуванню футбольних полів.
Про кожну подію сучасної історії України у мене є історія. Коли сталася Чорнобильська катастрофа і ми були евакуйовані з Києва, батько взяв лічильник Гейгера і перевірив м’яч, що я приніс з вулиці. Лічильник виміряв радіацію в 50 разів вищу за норму — тоді батько спалив м’яча!
Коли нарешті прийшла незалежність, у 1991 році, я близько місяця грав на турнірі, поруч з Москвою. Щодня дивився новини в нашому готелі. Горбачов, Єльцин, весь цей бардак. Фальшива реальність СРСР розпадалася. Коли ми виїхали потягом з дому, то ще були частиною Радянського Союзу. Але коли повернулися до Києва, то приїхали в незалежну державу!
Пам’ятаю прапори. Всюди синій і жовтий. Всі були такі щасливі.
Я відчув ті самі емоції, коли вперше надягнув футболку національної збірної, U-16. Україна — Нідерланди 2:2, у Львові.
Якщо ви не знаєте, скажу вам — футбол є дуже важливою частиною життя українців. Це спорт номер один. Я виріс, обожнюючи легенд Динамо: Олега Блохіна та Ігора Бєланова, дивовижних володарів Золотого м’яча. Але моє покоління об’єднало людей по-іншому. Гра мала для нас інше значення. Ми створювали щось більше, ніж футбол. Йшлося про національну ідентичність.
Важко навіть уявити атмосферу, яка панувала у Львові того вечора. Стадіон був повний. Тисячі людей прийшли подивитися на гру юнацької збірної! Вони приїхали подивитись на гру своєї команди в українських кольорах та почути українську мову на трибунах. Того вечора люди прийшли подивитися на українську, а не радянську команду.
Коли я вийшов на поле з капітанською пов’язкою на Євро-2012, який ми приймали, усі дуже пишалися тим, чого ми досягли як нація. Ми пройшли довгий шлях. Наполегливо працювали, щоб побудувати стадіони та покращити інфраструтуру, аби гості з усієї Європи могли захоплюватися нашою країною та любити її так само, як ми. Як тільки нас оголосили господарями, я відразу почав мріяти про участь в турнірі. Коли нарешті прийшов час, мені було майже 35 років, я страждав від болю в спині… але я не міг пропустити Євро.
Це було чудове літо і одна з найважливіших подій в історії нашого народу.
За десять років після Євро-2012, коли Росія вторглася в нашу країну, ми вперше подумали, що можемо втратити все, що побудували з такими зусиллями. Нашу спільну історію.
Ми знаємо, що не можемо допустити цього.
***
Минуло вже більше півроку з початку війни.
Завдяки неймовірній стійкості наших військових і реакції демократичного світу ми можемо сказати, що все ще тут. Дехто повертається додому. Навіть футбольний сезон почався. Ми боремося за нормальне життя.
Але це ще не все. Зараз не час міняти канал. 24 лютого ми не встигли подумати, посумувати, були шоковані. Проте зараз все це відчуваємо. Біль і руйнування бачать усі. Не відводьте погляд.
Не зрозумійте мене неправильно, це може статися будь-де. Це стосується кожного. Це боротьба не тільки за Україну, а й за всю демократію.
Можливо, ви читаєте це, думаючи, що ви в безпеці, що це просто далеке місце, що це все не може вас по-справжньому зачіпити. Багато людей в Україні нещодавно думали так само. Правда в тому, що світ так не працює. Це може статися знову і знову, якщо ми не засвоїмо урок і не будемо триматися разом.
Я двічі їздив додому в рамках роботи з фондом Laureus Sport for Good та ініціативою президента Зеленського United24. Я бачив реальність.
Перший раз, коли я повернувся до Києва, у квітні, я приїхав потягом з Польщі.
Тиша – це перше, що вражає.
Не знаю, чи їздили ви коли-небудь потягом в Україні. Якщо так, то знаєте, що це доволі хаотичний досвід. Переповнені вагони, голосні розмови сімей, діти, що бігають по вагонах. Сміх.
Цього разу все було навпаки. Мовчазні та напівпорожні вагони, обличчя, на яких не було жодних емоцій. Ми приїхали в зону бойових дій.
На пероні вокзалу я побачив солдатів, які вишикувалися в чергу і чекали своїх сімей. Матерів, дружин і дітей, які плакали в обіймах. Сім’ї возз’єдналися після місяців розлуки.
Тоді я годинами гуляв вулицями Києва з другом. Хотілося побачити місця свого дитинства, переконатися, що вони ще існують, обійняти людей, відчути їхні емоції.
Це моє місто, яке я вивчав дитиною, поки їздив на метро. На кожному розі тут я маю історію або спогад. Але зараз все було закрито. На вулицях дуже мало машин, я не міг у це повірити. Єдиним справжнім шумом була сирена, шість-сім разів на день. Перший раз, коли ви її чуєте, це дійсно шокує.
Ми взяли автівку, щоб виїхати з міста, проїхати блокпости, і відвідати район, де я виріс, школи, які я знаю, поля, де я грав.
Коли ти бачиш зруйновані ракетами місця свого дитинства, знищені полум’ям будівлі — це має ефект.
Далі від Києва, руйнування ще гірші.
У свій другий приїзд я поїхав до Ірпіня. Колись це місто було красиве, повне новобудов… тепер нічого не залишилося.
Чорне.
Зрівняне з землею.
Зруйноване.
Я їздив до Бородянки, Бучі, Гостомелю, і вони такі ж самі.
Це потрібно побачити на власні очі. Це не кіно. Це реальне життя.
Далі на схід, у Дніпрі, я відвідав дитячі відділеня лікарні, побачив хлопчиків і дівчаток років шести-семи зі страшними пораненнями.
Я чув історії про бомби, які влучили в їхні будинки та забрали їхні ноги, руки, їхні сім’ї. Я переходив з однієї палати в іншу, потім далі й далі.
Честно кажучи, після другої я не хотів продовжувати. Більше не міг. Надто багато було смутку.
Це війна.
І з якої причини? Я не можу знайти її. Я не можу пояснити це ані своїм дітям, ані будь-якій розумній людині.
Люди повертаються відбудовувати знищене, але ситуація критична.
Багато сімей живуть у перенаселених тимчасових будинках і не мають доступу до основних послуг. А скоро зима.
Ми повинні продовжувати збирати кошти та пожертви для підтримки тих, хто все ще перебуває в країні, і тих, хто виїхав. Ми повинні продовжувати говорити правду про те, що відбувається.
Зараз це мій пріоритет.
Нещодавно я відвідав біженців у Варшаві. Українські діти, які втратили свої домівки та близьких, які подолали сотні кілометрів, щоб знайти притулок і безпеку, займаються спортом, щоб спробувати подолати психологічні травми.
Я також зустрічався зі спортсменами найвищого рівня, які допомагають Україні. Познайомився з Ігою Свьонтек під час її виставки зі збору коштів для українських біженців у Кракові. Подарив Роберту Левандовському — одному з перших спортсменів, хто виступив проти Росії — капітанську пов’язку з українськими кольорами, щоб він узяв із собою на чемпіонат світу.
Світ спорту має можливість впливати на громадську думку і навіть на політику, коли мова про цю війну.
В цей час, мабуть, більше, ніж будь-коли, спорт справді має силу змінити світ.
Я все ще оптиміст. Я бачу світло в темряві. Я бачу прогрес. Я бачу майбутнє своєї країни. Я бачу це дуже чітко.
Ця війна змінила нас, але я знаю, що вона не змінила того, що для нас найбільше важливо.
Це наша земля, наша свобода і наше майбутнє.
Ми виживемо, щоб разом писати нашу спільну історію.
На завершення хочу розповісти про те, шо побачив в Ірпіні.
У місті були прекрасний футбольний стадіон і нова академія зі штучними полями. Після бомбардування залишилося неушкодженим лише одне поле. Я говорив з мером про ініціативу зі збору коштів на відновлення решти полів, але наразі вони залишаються повними ям, уламків та осколків.
Попри все, я побачив дітей, не старше 12 років, які грали у футбол.
Ці діти ніколи не повинні були пережити те, що пережили, або грати в таких умовах. Це не місце для дітей.
Але вони все ще там.
Чинять опір
Це для мене і є духом України».
